Прокрастинація

Я марную час.
Я сиджу вдома, за своїм робочим місцем. Воно в мене на кухні, бо тут співвідношення висоти сидіння-стіл найкраще в усій хаті. На їжу не відволікаюсь, не тягне. Я не ходжу на вулицю. Не знаю, які там зараз карантинні обмеження чи нема, але якщо виходити, це ними треба цікавитись, а якщо треба ходити в масці і вийти на вулицю в масці, там же будуть хмари людей без масок, з якими я буду себе порівнювати. Є речі, які я вважаю правильними і роблю, не зважаючи ні на що. І так само є речі, які боляче робити згідно з правилами, коли інші їх не роблять, хоча правила є, але ти не довіряєш тим, хто їх встановлює, але бісять ті, хто їх порушує, але ти не знаєш, як краще — коротше. Я сиджу вдома.
Я не можу підняти руки робити роботу. Зранку встала — голодна; поїла — хочеться відпочити-переварити; відпочила — знайшла собі якесь «важливе» заняття, зробила його; зголодніла. Зранку відкладається на обід, після обіду на пізній вечір, пізнього вечора я хочу спати і хилиться голова. Удень я знаходжу собі будь-яке часопроведення, яке б зайняло мої очі. Гортаю стрічки, перевіряю всі багтрекери, чи нема коментарів до створених мною завдань, перевіряю всі месенджери, чи ніхто мені не написав, перевіряю список спостереження у Вікіпедії. Учора додавала на сторінки обговорення недописаних статей про Індію шаблон «це стаття проекту Індія». Проект неактивний від самого створення, шаблона до мене навіть не існувало. Навіщо це мені? навіщо це комусь? Лупала очима в модуль, який криво показує параметр з діапазоном. Чому? я ж не знаю Lua. Що зміниться, якщо я полупаю очима в змінні замість того, щоб бодай почитати документацію з того, що вони означають?
Весь час здається, що має бути якась ідеальна нагода, яка все не трапляється. Класно би встати о сьомій. Це моя ідеальна година вставання. Сьогодні прокинулася опів на дев'яту й о десятій вилізла з-під ковдри. Холодно. Як може бути продуктивною решта дня, якщо я вже півтори години згаяла? Ідеальну нагоду втрачено. Або так: завтра встану із сонечком і буду бадьоро працювати! завтра похмуро і темно навіть у полудень і вже все, ніякої роботи.
Ніякої роботи — це не літота. Буквально: ніякої.
Я передивилась усі стендапи, які хотіла. Деякі по кілька разів. Повернулася до тих телепередач, які колись покинула. Слухаю їх, поки їм — адже не можна марнувати час! Але їм, а тоді щось п'ю, повільно, щоб додивитися.
Нічого не читаю. Читання книжки — це розслабитися і зануритися в історію. Я не можу — у мене ж робота незроблена висить! як тут розслабитися. О, треба зайти в гру, позбирати бонуси. Ні, я ж швиденько, тільки клац-клац. Знову година минула, ну ой. Треба сісти за роботу. Сіла. А як там отой мій товариш, який боровся з депресією, як його справи? Треба б щось написати, просигналізувати, що турбуюся. Бо ж я справді турбуюся. Поговорили. Добре. Дупа затерпла, треба встати.
Встала. Пройшлася по хаті. Очі нічим не зайняті щойно 15 секунд, а мозок уже панікує: ТИ НІЧОГО НЕ РОБИШ! Очі треба чимось займати, щоб працювали. Взяла телефон, пофотографувала вазонки. На майбутнє. Позаглядала в усі месенджери, в які вже заглядала з комп'ютера. Розряджається, от халепа. Поставила на зарядку, шкода, дріт короткий, не зручно. Облишила. Треба робити роботу. Сіла. Лупаю. Не сю скалу, а — очима.
Мене ще не викрило начальство. Короткими спалахами думок мій мозок намагається придумати годящу стратегію дій на випадок, коли це станеться. Але тільки спалахами, бо інакше страшно. Що ти робила, що не могла робити роботу? А й справді, що… Ну нічого собі, стільки часу на ніщо спустила? оце то ти відпустку собі влаштувала! Та якби я хоч відпочила.
Я не відпочиваю. Я весь час переживаю. Знаю, що незроблена робота — це погано. Якийсь час ще можна було наздогнати незроблене вчасно, зараз уже ні. Я картаю себе і шукаю способів, у які мене можуть покарати інші люди. Чому я не можу просто почати робити? Небагато ж (уже, бо якась частина відпала як даремна через втрачений час). Поділити на маленькі шматочки і з'їсти. І толку.
«Та що там тієї роботи, почати і скінчити», казав тато. Це найліпший опис будь-якої роботи. У ньому є все: і правда про найважчі частини будь-якого завдання, і потрібна міра сарказму щодо того, якого рівня ця важкість. Почати й закінчити.
Я пробую уявляти, що б мене спонукало зробити роботу. Є батоги, а є пряники. Жоден з батогів, які я можу уявити як реалістичні, не виглядає достатньо страшним. Звільнять, догану випишуть, мамі скажуть. Останнє болітиме. Але не настільки, щоб я зараз почала робити. Пряники я не можу навіть уявити. Кажу як людина, в якої ніколи не було мрії у відповідь на «ким хочеш стати». Ну зрештою, я вірна сама собі: нічого не хотіла — ніким і не стала. Я чесно не знаю, чого хочу. Ні від життя, ні від булочок. «Тобі яку, плюшку чи плетінку?» Еее…
Більшість мотиваційної життєвої агітації зводиться до «роби те, чим гориш». Рецепт знайти те, чим гориш, — перебирати. А я не вмію відкидати отак просто те, що мені не подобається. Все має право на існування. Мабуть. Хто я така, щоб щось відкидати?
Справді, треба ж робити роботу. За вікном темно. Це може бути четверта година або восьма. У будь-якому разі, день втрачено. Яке сьогодні число? Ні, серйозно? Треба зварити щось на вечерю, поїсти, помити посуд. Може навіть себе помити. На це йде час. Від дня перед монітором болять очі. Ну і нехай, одинадцята година вечора, якраз добре б і лягти. Під ковдрою холодно, треба кілька хвилин, щоб заснути. Ці кілька хвилин мозок на повну панікує ТИ НІЧОГО НЕ РОБИШ! і попри тупе ниття очей рука тягнеться до телефона і ще строчить комусь повідомлення. До першої. Коли для засинання достатньо півтори секунди.
Crās латиною — завтра. Макрон означає подовження голосної вдвічі. Краас.
«Як поживаєш на карантині, як справи?»
Прекраасно.