і блакитно, і сонячно, і зелено...

Це певно вперше так, що я не надто рада приходу весни. У душі якесь стрьомно двоїсте відчуття... Хочеться тягтися вгору разом із травою, ...ходжу по коридору з піднятими руками, рівняю спину, сидячи за столом, вишу на ліжку — добре, що нема в кімнаті перекладини. Зиркаю за вікно — там сонячно.

І водночас не хочеться цього всього. Так буває, коли дивишся на друзів, що радіють і веселяться, а у тебе щось сталося, про що не хочеться розказувати їм, аби не псувати оцих веселощів. Хоча нічого й не сталось. Може просто весна — час плідної праці. Мала би бути. Зимова ж лінь у мені не прагне до роботи, а навпаки якраз.

Діана сказала, що непогано б прокинутись одразу в кінці травня чи десь там: чимало важливих речей, наближення яких очікуємо з острахом, уже були б позаду. Я ж — ні, я б хотіла, щоб був вічний березень. Березень, який означає два місяці до всіх дедлайнів. Нехай вони собі маячать коло лінії горизонту; два місяці — це ніщо, але все ж не завтра. Повного полегшення вічний березень не принесе, дедлайни все-таки проглядаються, але це радше дрібниця, яка постійно триматиме в тонусі, ніж дамоклів меч.

Ну хоч би ще півроку березень. Натомість час летить, як скажений.
Татко запитував, коли приїду додому. Через два тижні, кажу. "Два тижні... то ж довго". — Тату! Яке в біса довго! Ще зовсім недавно ялинку ставили, а вже березень. Березень..! — "І то правда" — погодився він.

А час летить, не стишує галопу... 
Так дивно інколи настільки полюбити фразу, що думати про неї, як про цитату з себе. Може, колись я і використала її. Але не вигадала сама. Жаль.

Ні, не множімо сутності. Читати треба першоджерела.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

PS. Фото в настрій: ніби блакитно, сонячно і зелено. А все ж зламана береза перед очима.