Маєш своє уявлення про світ – та й добре. Не переконуєш ним людей – і тихо. Коли твоє бачення не має форму лицевих прикрас носорога – тільки б жити. Ще й коли доброзичливі люди навколо.
Але у кожної людини якесь своє уявлення. Відмінне від твого міліметрично або кардинально. Здавалось би, я тебе не займаю, ти мене – тільки б жити. А доводиться припасовуватись. Як близько ти можеш підійти до свого друга, не переходячи на його бік?
Печальніших історій не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєти. Радше назвала б всю історію тупістю. Болісно земним людським ідіотизмом, бессмысленным и беспощадным – коли через розумові хвороби одних людей страждають інші, хіба не так воно є?
Достатньо печальною – хоч і не абсолютно, не моє то діло, складати рейтинги людських проблем – є якась така ситуація: коли зустрічаються двоє людей і одно з них, скажімо, вірує в і сповідує дружбу й кохання, а друге – тільки щось одне.
Обидва бачення світу мають право на життя, і не треба мені розказувати, що з того істинне. Вони в принципі не надто заважають одне одному – і тільки б жити. Але для близького спілкування комусь доведеться трошки підлаштуватись, постійно тримаючи в думці застереження щодо бачення іншого.
Ой, та для чого я це пишу. Не має шансів таке близьке спілкування. Не буде там ні дружби, ні кохання. Будуть товариські відносини штибу привіт-з-днем-народження-будь-здоровий і може трохи робочих моментів, вирішених легко і без нервів.
Не можна дружити з людиною, яка сприйме всі теплі порухи за закоханість, не можна любити людину, яка не підпустить тебе й до внутрішнього паркану на відстань пострілу. Знов брешу: можна. Але нащо?
 |
Spin Family (Bosons and Fermions), 2009 (steel and silk, 7" x 6" x 6")
Julian Voss-Andreae (CC-BY-SA-3.0)
|
Немає коментарів:
Дописати коментар