пʼятниця, 28 вересня 2012 р.

Дощ. Дякую, що є

Ну скажіть мені, як можна не любити дощ? Є купа людей, які отримують задоволення, приймаючи душ (не тільки від чистоти як результату чи від теплоти, але просто від того, що тече вода), але чомусь вони тікають від дощу і страшенно переймаються, що у них нема парасольки. Я теж не відмовлюсь сховатись під парасолею, якщо вона у мене є, але переживати через те, що її у мене нема – ні, дякую. Навіщо? Адже на те, як ллється вода, можна дивитись нескінченно, то чому це не можна застосувати до води, яка ллється з неба? ;) Дощ це класно, я вам кажу. Коли струмені ллються згори донизу, вони ніби змивають з мене якийсь невидимий пил – точно як тепла вода в душі, але не фізично, а якось …морально? щось таке. Думки, почуття і відчуття теж потребують чистки, хіба ні? Від життя у великому місці на мене непрошено налипають чужі настрої і проблеми, дріб’язкові негаразди, побутова полова, усе те, що загалом не хочеться впускати в серце (ну не робити ж мені прибирання кімнати фетишем або й узагалі сенсом життя :) ), але з чим доводиться мати справу. А дощ… дощ може допомогти позбутись нальоту (от чорт, можна починати рекламувати дощ, як сіліт-бенк =) ).

А пісні, ви помічали які чудесні ті пісні, у яких з’являється тема дощу? Це ж просто казка. Зараз, згадаю кілька.

Keiko Matsui – Rainy Season

Вони геть усі різні, але якось ...дощові чи що :)

Та навіть у слові ukRAINian...

Дощ… Загалом, не треба його боятись. Знаю, завжди трохи боязно того, що сильніше за мене, що робить мене інакшою, чому інколи не можна не підкоритись. Але куди ж без довіри? Перевіряти, але довіряти, я так кажу.

Немає коментарів:

Дописати коментар