Є зараз популярні інструкції на тему «Як спілкуватися з інтровертом». І от мене пробило зробити таке саме про дигіталів.
Короткий лікнеп. У нас є три основні канали отримання сенсорної інформації: зір, слух і «все решта», до якого відносяться дотик, запах і смак. «Все решта» також називається «кінестетичний канал» і відрізняється тим, що з’єднане безпосередньо з мозком, на відміну від зору і слуху, інформація з яких попередньо обробляється у спеціальних зорових і слухових центрах. І виявляється, що для більшості людей один з цих трьох каналів є домінантним, тобто людина 1) більше довіряє цьому каналу, ніж іншим двом, 2) надає йому більше уваги, 3) краще аналізує образи і патерни в цьому каналі, 4) естетично захоплюється тими видами мистецтва, які діють саме на цей канал (картини, музика або кулінарія). І ще виявляється, що існує вузька категорія людей, для яких жоден з цих каналів не є домінантним. Оцих людей і називають дигіталами.
Власне, спеціально для них виділяють четвертий, дигітальний канал отримання інформації, який і не канал насправді, а просто внутрішня обробка вже отриманих іншими каналами даних у мозку. (Наприклад, ви зараз отримуєте інформацію про форму кожної букви у цьому реченні через візуальний канал, але обробка змісту речення відбувається у дигітальному «каналі».)
І ось, через те, що цих людей так мало, про них, як водиться, склалися неправильні стереотипи, які заважають іншим людям з ними нормально спілкуватися, та й самим дигіталам теж немало заважають. Тепер по порядку.
Якщо ви хочете образити дигітала так, щоб він більше ніколи з вами не спілкувався – порівняйте його з роботом. Це як сказати негрові, що він – мавпа. Перші десять разів, коли мені сказали, що я робот, мені ще було смішно. Зараз – не дуже. Відкладіть цей жарт принаймні на кінець століття, коли роботи (якщо вірити Мічіо Кайку) зрівняються з людьми за всіма основними показниками інтелекту і свідомості. (Втім, тоді це порівняння, можливо, здасться образливим для самих роботів, але такі досконалі істоти, як роботи майбутнього, мабуть, не ображатимуться на такі дурниці.)
І проблема навіть не в тому, що робот – набагато примітивніша річ, ніж людина. Проблема в тому, що ви, по-перше, стереотипізуєте незрозумілу вам модель людської психіки, а по-друге – використовуєте застарілий стереотип із дешевої наукової фантастики середини минулого сторіччя. Сьогодні роботи оточують нас усюди, і можна вже було трішки розширити своє уявлення про роботів у порівнянні з цим картонним штампом, який насправді означає не «робот», а «аутист» (але слово «аутист» донині стигматизоване, це явище досі підсвідомо вважають хворобою, тому ніхто не порівнює своїх друзів з аутистами, а натомість усі користуються евфемізмом «робот»). У нас вже є емоційні роботи – секс-роботи, роботи-домашні тварини, поступово починають з’являтися роботи-няні, роботи-лікарі й навіть роботи-психологи. Роботи подолали тест Тюрінга – а отже, ви б не відрізнили такого робота від живого співрозмовника, якби вас розділяли клавіатура і пучок оптоволокна. І, відповідно, ви не можете сказати своєму інтернет-співрозмовникові «Ти схожий на робота», бо для вас уже не існує ознак, які відрізняють робота від не-робота, ви вже не знаєте, що таке «схожий на робота». Так само, як ви не можете сказати «Це світло схоже на поляризоване», просто тому, що ваше око не відрізняє поляризованого світла від неполяризованого.
Стигматизація тут (як і у випадку з аутизмом) пов’язана, звісно ж, із нашим печерним уявленням про те, що основна цінність людини – це її здатність соціалізуватися, а будь-які інші цінності можна надолужити, просто знайшовши того, в кого вони є, і соціалізувавшись із цією іншою людиною. Грубо кажучи, замкнений у собі відмінник займає нижчу ланку в соціальній ієрархії, ніж його приваблива однокласниця, яка вчиться на двійки, але вміє вирішити цю проблему, підморгнувши замкненому відміннику і списавши в нього домашку. (Це, вочевидь, походить від уявлення, що тут відмінник – пасивний учасник, «інструмент», а його однокласниця – активний «оператор» акту списування.) Саме на цьому аспекті я хочу зупинитися і використати його як приклад для пояснення того, що ж робиться в голові у дигітала.
Якщо ви НЕ дигітал, то у вас у дитинстві, скоріш за все, була досить широка категорія однолітків, комунікація з якими давалася вам легко та інтуїтивно. Навіть якщо це була ворожнеча, то це була «зрозуміла» ворожнеча. Водночас, скоріш за все, у вас у школі або вищому навчальному закладі був принаймні один предмет із числа точних і/або природничих наук, який давався тяжко – наприклад, ви були змушені зубрити рівняння Мєндєлєєва-Клапейрона, теорему Піфагора або правило Лопіталя. При цьому, провівши достатньо часу за штудіюванням відповідної формули, ви могли механічно її застосувати і навіть, можливо, отримати високий бал, при цьому все ще не розуміючи, звідки та формула взялася і що ви взагалі робите. А тепер уявіть людину, в якої все навпаки.
Коли мене просять пояснити теорію ймовірності, я впадаю в секундний ступор. У мене в голові проноситься «Може, тобі пояснити, як користуватися ложкою?». Теорія ймовірності для мене настільки проста й інтуїтивна, що я взагалі не можу зрозуміти, чому її вважають наукою. У меншій мірі це стосується й мого відчуття інших галузей математики, частково – також фізики, хімії, біології. Водночас, багатьом соціальним конструктам дигітал змушений вчитися точнісінько так само, як не-дигітал змушений у школі зубрити незрозумілі йому формули.
Уявімо, що ви придбали новий хитромудрий пристрій, але загубили від нього інструкцію. Як ви дізнаєтеся, яка кнопка за що відповідає? Правильно – ви натискатимете на кожну кнопку по черзі й дивитиметеся, що відбувається. Дигітал приблизно таким чином опановує хитрощі людських емоцій і відносин: пробує щось зробити, бачить, що люди на це, наприклад, ображаються, і запам’ятовує, що так робити не варто. Інструкцію від цього «пристрою» не загубили – її просто ніхто не написав, бо ніхто не вважає її чимось неочевидним, чимось, що потребує пояснення.
При цьому дигітал може так само повністю опанувати механічне застосування всіх потрібних йому правил соціальної поведінки і навіть отримати «високий бал» на «іспиті» з соціалізації (вдало одружитися, побудувати навколо себе потужну мережу контактів, стати душею компанії тощо). І при цьому все одно не розуміти, що він робить і навіщо. («Я просто переказую цей несмішний жарт, а вони всі регочуть. Я встановив цю закономірність емпірично, але не можу зрозуміти, чому вона працює.») А може і зрозуміти – так само, як людина без хисту до математики може шляхом наполегливої праці здобути непересічні знання у математиці й навіть розвинути в собі новий спосіб мислення, адже наш мозок володіє практично необмеженим потенціалом до адаптації.
Взагалі, застосування правила «з розумінням» і «без розуміння» відрізняється непринципово. Це як дві людини, які йдуть однією алеєю. Одна людина провела тут ціле своє дитинство, і кожен камінчик викликає в неї той чи інший спогад. Інша людина тут уперше, але вона вивчила мапу місцевості й знає, куди їй треба повернути. Перша людина рухається «у хмарі асоціацій», друга – за інструкцією. Одначе з пункту А в пункт Б дійдуть обидвоє. І це стосується як соціалізації, так і математики.
Але тепер я мушу перейти до головного стереотипу про дигіталів, який потрібно знищити. З того, що я писав вище, могло скластися враження, що у дигіталів немає емоцій.
Це страшенна профанація – бачачи щось незрозуміле, заявляти, що його не існує. Спектр емоцій дигітала насправді ширший, ніж у не-дигітала, вони складніші, так, вони можуть бути незрозумілими спочатку, але назвати дигітала беземоційним – наступний спосіб позбутися співрозмовника після «назвати дигітала роботом».
Якщо вважати, що кожна людина переживає свої найсильніші емоції саме в своєму улюбленому сенсорному каналі, то треба зрозуміти, які ж емоції виникають у дигітальному каналі. Ви можете вразити візуала краєвидом, аудіала – мелодією, кінестетика – запахом парфумів, теплими обіймами чи смачною стравою. Це зрозуміло. (До речі, щоб зібрати окремі «пікселі» у краєвид, а ноти – у мелодію, нашому мозкові й потрібні оті самі «попередні процесори», що стоять на шляху між сенсорними нервами й неокортексом; я про них писав на початку.)
Дигітальний канал працює не з окремими подразниками (як кінестетичний) чи образами (як візуальний та аудіальний), а з системами – закономірностями, тенденціями тощо. Дигітальний канал вашого мозку – це детектив, який постійно веде якесь слідство, зіставляє одне з другим, згадує («Ага, я вже бачив цей таємничий знак на місці вбивства у п’ятдесят шостому… Вочевидь, ми маємо справу з містичним культом…»), словом – обробляє ті величезні масиви інформації, які накопичує ваш мозок. Тепер головне питання: як вразити дигітала?
Відповідь: зробіть так, щоб у його голові зійшовся пазл. Дайте йому змогу самому знайти закономірність. Ви не зможете сильно вразити дигітала одним подразником чи образом – натомість вам потрібно дати йому декілька точок, щоб він сам з’єднав їх лінією. Аналізуючи свої емоції, я зрозумів, що переживаю найсильніші з них саме у такі моменти – коли вдається побачити новий патерн (особливо, якщо це новий патерн у чомусь, що я раніше вже знав, але не здогадався поєднати, проаналізувати в сукупності). Складно? Ніхто не обіцяв, що буде легко.
У певному сенсі можна сказати, що дигітальні емоції в порівнянні з недигітальними схожі на жіночі оргазми в порівнянні з чоловічими: вони бувають рідше, зате вони сильніші. (Що іронічно, у темну епоху невігластва існування жіночого оргазму заперечувалося так само, як зараз заперечується існування емоцій у дигіталів.) Продовжуючи аналогію – якщо аудіал чи візуал відчуває естетичний оргазм лише у своєму центрі аналізу відповідного типу образів (як чоловічий оргазм), то дигітал проживає сильну емоцію всім своїм мозком (як жіночий).
Коли люди починають зі мною спілкуватися, вони зазвичай намагаються згодувати мені які-небудь популярні математичні задачки або хитрі загадки. Цей підхід не помилковий, але наївний; так, це справді саме те, від чого я отримую задоволення, але проблема в тому, що я, скоріш за все, вже чув вашу загадку, а абсолютно аналогічну задачу розв’язував у п’ятому класі. Скажімо так: цього вистачить для дрібної бесіди, але не ображайтеся, якщо я за дві секунди розв’яжу задачу, над якою ви билися тиждень, і ви почуватиметеся Гомером Сімпсоном на з’їзді нобелівських лауреатів. Я не хотів, щоб ви так почувалися в моїй присутності, але ж цілком закономірно, що якщо це моя стихія, то я тут почуваюся вільніше, ніж ви. (І мені точно не принесе задоволення, якщо я імітуватиму тривалі роздуми над елементарною задачею тільки задля того, щоб ви відчували себе розумнішим. Знову аналогія з оргазмами.) Втім, тут не можна бути надто строгим, адже деколи люди таки вгадують із загадками й задачами, яких я ще не бачив і не можу розв’язати миттєво.
Ще одна річ. Уявіть, що ви дізнаєтеся факт: лише чверть водіїв їздять пристебнутими. Що ви подумаєте насамперед? Якщо ви не дигітал, то це, скоріш за все, буде щось на кшталт «Водії – дебіли, вони самі винуваті, що гинуть у ДТП». Що подумає дигітал? Він подумає: «Пасок безпеки недосконалий. Потрібно, щоб він сам застрибував у замок, коли водій сідає за кермо». В чому відмінність між цими двома потоками думок? Перший спрямований на (або проти) людей – водіїв, другий – на предмети. Перший пов’язаний із емоційною оцінкою людей і себе у порівнянні з іншими («Охохо, який я чемний, я ж завжди їжджу пристебнутий, а отже, мої шанси вижити більші у порівнянні з цими недоумками»), другий – із оцінкою і аналізом системи («Водії – дебіли. Що нам зробити у системі, де більшість водіїв – дебіли, щоб менше дебілів гинуло у ДТП?»). Зверніть увагу, що в другому разі слово «дебіли» не має того яскравого емоційного забарвлення, що у першому – в абсолютно такому ж ключі дигітал проаналізував би систему, де більшість водіїв – шульги, альбіноси чи спортсмени, якби це впливало на якусь важливу характеристику цієї системи.
Думаю, найкраще буде далі пояснювати на прикладах. Які сильні емоції переживаю я як дигітал?
Відразу хотів би відсікти одну емоцію, яку традиційно пов’язують із дигіталами (хе, при цьому стверджуючи, що в них нема емоцій, ага) – славетне «бомбить». Дигіталів, звісно, частіше бомбить від псевдонаук та інтелектуального шахрайства, ніж інших людей, але це пов’язано виключно з тим, що дигітали частіше помічають ці псевдонауки і це інтелектуальне шахрайство. Дигітал може бути нестримано грубим і дратівливим, коли стикається з черговим прихильником теорії змови чи гомеопатом – але цю емоцію ніяк не можна назвати характеристичною для дигіталів: це те саме «бомбить», яким кожна тваринка у цьому світі захищає свою територію від нападника. З поправкою на те, що дигітал вважає своєю територією всі впорядковані системи навколо себе. (Про цю емоцію можна написати окрему статтю.)
Отож. Дуже сильну емоцію я пережив, коли читав «Гаррі Поттер і методи раціональності» Е. Юдковського, а саме (так, щоб без спойлерів) – розділ 45. Дочитавши цей розділ у маршрутці, я решту дороги їхав зі сльозами на очах, не думаючи про те, що на мене можуть дивитися люди, мені важливо було прожити цю емоцію, і навіть зараз, пишучи ці рядки, я заливаюся теплими сльозами від самої лише згадки про цю прекрасну мить. Я думаю, не буде перебільшенням сказати, що це найсильніша емоція, яку я пережив у своєму житті, і що дивовижно – в людській мові немає слова, яким ця емоція називається. (Втім, можливо, це катарсис, хоча він за класичним визначенням не мав би супроводжуватися сльозами.) Просто прочитайте цей неповторний твір.
Подібне я відчуваю, коли мені уявляється недалеке майбутнє, в якому, наприклад, Ольстер позбувся католицьких і протестантських шкіл, і тепер там є просто школи, одні й ті ж школи, до яких ходять разом діти католиків і діти протестантів, і ворожнеча закінчилася за одне покоління. Це водночас радість від поступу людства і невимовний біль через те, що рішення було таке просте і таке доступне, але багато поколінь людей загинули через свою впертість тільки заради того, щоб передати дітям у спадок міжконфесійний та міжетнічний конфлікт. Як бачите, це знову система – система тенденцій, яка дає мені змогу передбачити це недалеке майбутнє; система поглядів, яка призводить до невгасимого конфлікту; інша система поглядів, яка перемагає цей конфлікт. Я не відчуваю сильних емоцій від одного фізичного збудника; я відчуваю їх від усвідомлення ситуацій, від відчуття тенденцій і закономірностей.
Також мене (дорослого гетеросексуального чоловіка) часто пробиває на сльози на кульмінаційних моментах хороших фільмів. Власне, це той самий момент, коли «складається пазл» фабули фільму – коли я бачу концентрат емоцій, на зосередження якого в одному часовому моменті працював цілий фільм, як величезна лазерна установка, яка фокусує в одній точці тонесенький промінь когерентного світла.
Екзистенційна криза. Здається, її дигітали переживають ще гостріше, ніж інші люди. Усвідомлення неминучості теплової смерті Всесвіту свого часу гнітило мене набагато сильніше, ніж реальні поточні проблеми. (Щоб ви розуміли, теплова смерть Всесвіту – це не та проблема, через яку нам потрібно кудись поспішати. До цієї події в нас ще гугол років – ГУГОЛ, тобто одиниця і сто нулів. У цифрі, якою вимірюється поточний вік Всесвіту, тільки десять «нулів».) Довгий час я вважав цю проблему (екзистенційну кризу) взагалі нерозв’язною і думав, що це такий вроджений баг людського мозку – деколи вилітати за будь-які розумні межі «довгострокового планування» і вдивлятися у таку часову далечінь, у якій ніякий людський мозок уже не буде актуальним. З часом я все ж знайшов цілком раціональний вихід із цієї «безвиході», про що можна написати ще один окремий допис (для інших дигіталів, які стикнулися з тією ж проблемою). Але подумайте про це ще раз: я реально сумував, це дійсно впливало на мій поточний настрій – те, що ентропія неминуче знищить той Всесвіт, який ми знаємо (через багато віґінтильйонів років після того, як його знищать вибух Сонця, «заблукалі» чорні діри, змішання Чумацького Шляху з галактикою Андромеда, якась дурня на зразок Великого Розриву чи Великого Схлопування, флуктуації скалярного поля і, можливо, фазовий перехід вакууму). Адже я бачив систему, якою володіє сучасна фізика (тобто термодинаміку), і те, куди ця система веде. Тому це була справді сильна емоція для мене.
Думаю, пересічний дигітал зазнає сильних емоцій тоді, коли вибудовує нові нейронні ланцюжки – простіше кажучи, коли вчиться. Встановити нову закономірність – це потужне ендорфінове вливання для дигітала; щоб це сталося, потрібно знайти золоту середину між надто простими речами (їх дигітал вивчив і без вас, вони йому вже нецікаві) та занадто хаотичними, де побудова нового нейронного ланцюжка не коштує витрачених на це зусиль, адже задача дуже ситуативна і ви не зможете скористатися набутим досвідом для розв’язання іншої подібної задачі (наприклад, «гуманітарні» «одкровення» а-ля Коельо).
А тепер до тих речей, які мене дратують, і тих, які не викликають сильних емоцій.
Гірше за те, коли тебе називають роботом – коли при цьому ще й підкреслюють, що ти не людина. Навіть якщо мається на увазі «в хорошому сенсі» («ти більше, ніж людина»). «Ти робот, мені подобаються роботи» – це така сама неприємна стереотипізація, тим більше, що побудова соціальних зв’язків («О, я їм подобаюся, ахаха, може, зробити зустрічний комплімент…») для дигітала не є пріоритетним завданням у списку мозкових процесів. Секрет, як завжди, простий – дигітали, як і всі інші меншини, хочуть одного: щоб їх теж вважали людьми. Щоб до них ставилися так само, як до всіх решти.
(До речі, мені знадобилося багато років, щоб дійти до цього висновку. Довгий час я сприймав цей жарт як належне і підігравав йому, аж поки не зрозумів, що це він і створює той дискомфорт, який я відчуваю в розмовах. Не я, не нестача якоїсь навички соціалізації, не брак емпатії у мене, не несумісність мого характеру з характером співрозмовника, а саме оцей стереотипний розподіл ролей, у якому я раптом виявляюся «не людиною». Зверніть на це увагу – адже дигіталам буває тяжко самим розібратися у цій соціальній грі, вони можуть бути занадто недосвідченими, аби самим вказати вам на це.)
Ще мене дратує лінійний підхід: «У тебе все навпаки, отже, якщо я люблю X і ненавиджу Y, то ти маєш ненавидіти X і любити Y». Якби світ був такий простий, нам був би непотрібен мозок. У дигіталів не «все навпаки» – у них дещо не таке, як у вас. Це різні речі.
Камера сенсорної депривації. Це така штука, в якій ти лежиш у повній темряві й тиші у воді, яка має температуру людського тіла – словом, із максимальним відімкненням будь-яких зовнішніх подразників. Люди розповідають дивовижні історії про те, як їх у камері сенсорної депривації накриває галюцинаціями, вони переживають небачене піднесення або навпаки – впадають у істерику й панічно покидають атракціон. На мене камера сенсорної депривації ніяк не діє, і я вам скажу, чому – та тому, що основні, важливі для мене процеси відбуваються всередині. В камері я роблю те саме, що завжди – промотую в пам’яті свіжі історії, вигадую сюжети, веду внутрішній діалог, просто при цьому хтось вимкнув світло назовні (тобто цей досвід не надто відрізняється від того, який я переживаю щоночі перед сном). Якби камера могла екранувати від мене мою пам’ять, тоді це була б справжня дигітальна депривація, але таку камеру ще не винайшли.
В принципі, зараз з’явилося чимало кінематографу на тему дигіталів. Життєписи Тюрінга, Хокінга і Неша («Гра в імітацію», «Теорія всього» та «Ігри розуму» відповідно) дають принаймні загальне уявлення про дигітала пересічному глядачеві. А от серіал «Теорія великого вибуху», на мою думку, працює у протилежному напрямку – під виглядом «історії одного дигітала» нам виставляють цілковиту профанацію цього образу. Шелдон сперечається про дрібниці, які насправді не зацікавили б жодного дигітала (який жах, помилка на одну десяту в космологічному параметрі!); його особисте життя і навички соціалізації навмисно виставлені у бурлескному вигляді, він змальований водночас дратівливим і безпомічним, і кожна спроба його взаємодії з соціумом зливається в одну й ту ж комедію. Мені здається, це не той образ дигітала, який ми хочемо.
Що ще додати насамкінець? Специфічний гумор. (Не знаю, наскільки він корелює з дигітальністю.) У мене є анекдот, яким я перевіряю «гуморальну сумісність» з іншими людьми:
Помирає Леонардо да Вінчі. Його на небесах зустрічає Бог і каже:
– Ну як же так, Льоня? Стільки всього винайшов – і те винайшов, і се винайшов, а кубик Рубика не винайшов!
Цей анекдот за всіма правилами не повинен бути смішним. Я не можу точно пояснити, в якому місці він смішний. Але якщо вас від нього незбагненно пробирає сміх – вітаю, ми з вами в чомусь схожі.
.jpg/800px-37_Franka_Street%2C_Lviv_(10).jpg)
.jpg){kind=link}
