Точка з хмари

Є одне відчуття, яке я в собі боюся. Збайдужіння.

Збайдужіння трапляється — і тут не треба відкривати америку, всьо в підручниках — від двох причин: від постійної присутності або постійної відсутності. 

Це все очевидні речі. Коли щось постійно є під рукою, яке б не було воно в якийсь період бажане, кінець кінцем сприймається як належне, taken for granted, як ніби так завжди було, і як ніби не дуже й хотілось. Запах бузку і конвалій в кімнатах, наскільки радісним, свіжим, чеканим був, коли з'явився, настільки ж байдужий мені зараз, третього дня. Я навіть не знаю, є він зараз у кімнаті чи немає. З однаковою вірогідністю він зник із плином повітря чи принудився моїм рецепторам.

По підглянутому в книжці

Маєш своє уявлення про світ – та й добре. Не переконуєш ним людей – і тихо. Коли твоє бачення не має форму лицевих прикрас носорога – тільки б жити. Ще й коли доброзичливі люди навколо.

Але у кожної людини якесь своє уявлення. Відмінне від твого міліметрично або кардинально. Здавалось би, я тебе не займаю, ти мене – тільки б жити. А доводиться припасовуватись. Як близько ти можеш підійти до свого друга, не переходячи на його бік? 

В електричці

У неділю сідала я на електричку в Гребінці. Перед її прибуттям на станцію прикотився товарняк, де впереміш були різного типу вантажні вагони, пасажирські і платформи. На платформах танки.

Поруч зі мною у вагоні електрички опиняються чоловік і жінка. Від нього характерно віє, на ній печать утоми від переживань. 

Чоловік припадає очима до вікна і починає бубоніти про те, які ж там лялечки на платформах, як йому такої бракує і взагалі. Жінка усталеними рухами намагається відволікти його від вікна, тримає за руки, приговорює: досить тобі їх, добре, що вибрався з того танка, контужений, але для тебе війна закінчилась.

Він (жартуючи?) уявляє, як танком можна буде орати город і куди можна подіти непотрібні частини машини, вона необачно зачіпає словами інших вояків і раз за разом потім вибачається: не хотіла.

Зрештою жінка радісно хапається за можливість погомоніти про мене — скільки років, де живу, куди їду, чи нема чоловіка. Удвох обіцяються мені знайти хлопця і перебирають знайомих, по ходу забуваючи моє ім'я.

Вони виходять з електрички через три зупинки (той випадок, що їхати недовго, а пішки не підеш), але не виходять мені з голови.

Шухляда vs полиця

Одного разу на пошті, у черзі до першого віконця, за мною стояли дві дівчини-либонь-студентки і вільно розмовляли. Про багато речей. Про письменників, про кольоросприйняття, про цікаві психологічні нюанси — загалом, я не надто очікувала почути таку розмову саме на пошті і між дівчатами, які явно одна одній були не останніми людьми. (Певно, моя віра в людство добряче стоншала за останній час, якщо звичайна інтелігентна розмова в́икликала подібний подив.)

У якийсь момент вони почали сперечатися про щоденники. Одна трималася думки, що людина цілком може хотіти написати текст просто так, просто для себе, просто щоб кудись із себе його подіти. Інша була впевнена, що якщо щось пишеться, воно обов'язково передбачає читача. Може конкретного, може аби хоч когось. Бо якщо аудиторія не потрібна, то є купа інших способів виговоритись.

Я не стрималась: купа інших способів — це яких? Мені відповіли: можна просто собі думати, можна говорити вголос до себе, можна кричати на пустирі кінець кінцем. Я ще мала час на те, щоб трохи посперечатись (спробуй-но знайди місце в Києві, де можна поговорити до себе, не привертаючи уваги, або ще ліпше — покричати), але зрештою черга скоротшала і я пішла, лишившись при своїй думці.

Але вже не вперше до тої розмови повертаюсь подумки, поволі визнаючи: текст хоче мати читача. Якщо він пишеться (зверніть увагу, не я пишу, а він пишеться; часом це таки важливо підкреслити), хтось матиме й читати. Може, то я сама собі не зізнавалась раніше, що хочу, щоб це і оце було прочитане (і лиш оце зараз нарешті стало достатньою мірою байдуже, щоб попустити віжки страху зізнань). 

Може, текст живе своїм життям і мені його дестинація насправді не потрібна — на відміну від самого тексту. Хто творив хоч раз, мене зрозуміє — відчуття, що твоє творіння народжується незалежно від твоєї волі, (аж до сумного визнання себе просто знаряддям праці,) не таке й рідкісне.

Зрештою, наступна думка пішла іще далі: якщо я згодна з тим, що все написане має бути прочитане, значить, по закінченню й опинятися воно одразу має в загальнодоступному місці. Це добряче відрізняється від писання в шухляду — у випадку шухляди тексти назбируються порошинка до порошинки, а велика купа пороху має здатність вибухнути; домуляти до того, що сама віднесу куди-небудь, лиш би очі мої того не бачили. (Цікаво, чи з'являлись друковані видання іноді саме таким чином?) Тоді як вимітання порошинок, відпускання тексту у світ дає ефект щоденного легкого прибирання — ніби й зусиль не витрачено, і хата чиста.

(Щоправда інколи, коли текст пишеться сам або над ним працює та грань тебе [чи справедливіше казати «мене»?], яку зазвичай не видно навіть у дзеркалі, то треба гарно шифруватись. Коли приходять оцінювати твій сум ті ж люди, що оцінюють твою веселість, приємного чекати не доводиться.)

Тому сьогодні сильніше, ніж учора, я підтримую ідею всіляких напіванонімних сайтів, призначених для різного роду текстів. litclub.org.ua або zaibalo.com.ua — кожен зі своїм призначенням. Звісно, те, чи перетинатимуться між собою аудиторії твоїх писанин тут, там і на роботі, залежить лише від тебе-автора. Усвідомлюю, що цей абзац різко збільшує шанси читацьких кіл перетворитися на саме той різновид кіл Ейлера, але може це якраз голосисті і самодурні тексти керують зараз моїми пальцями. 

Але я не хвилююся. Напевно, це приреченість усвідомлення приносить спокій. Адже так? Це невідомість лякає («ааа, хтось брав мій щоденник! що ж вони подумали?»), а відомість… (якщо я сама віддаю щоденник з рук у руки, значить, я знаю; значить, спокійна). 

Про це треба буде поговорити окремо. До речі, хіба Ейлер не круги використовував?..

Terminology of the British Isles, Euler Diagram (TWCarlson, CC-Zero) 

Іншими, іншими речами…

«Люди віддають смерті забагато уваги». Я це почула колись давно, а думаю досі. Так воно і є. 

Звісно, я розумію, чому так стається. Боязнь невідомості — там. Це напевно, найперше, що спричиняється до пошанування смерті. Усі ми боїмося невідомого (а якщо хтось не боїться, то може недолюблює, вагається, благоговіє чи захоплюється ним — все ж якась та й небуденна емоція). Тому люди обожнювали (=обожествляли) грім, ведмедя чи сонце. Невідоме, велике, незбагенне, дуже впливове. Незрозуміле.

Все ж мені не надто ясно, чому сонце ми не розгадали, але не боїмось, а смерть проста — а лячно.

У якомусь дитячому тексті було про маленьку дитинку, яка не могла зрозуміти, як це : колись усе було, і голуби, і верби, — а її не було. Усе було, а її — ні. Це так мило :) Але ми ж з вами дорослі, нє? Ви можете уявити, як це можливо? і як воно буде, коли не стане вас?

От я можу.

І коли хтось помре, особливо хтось відомий, то мережа вибухає вигуками на зразок «Я шокована! Як це можливо?..» Пардон, мадам, а що такого в цій смерті, про що ви ще не знали? Хіба не помирає хтось щодня, щогодини, щосекунди? Хіба ви ще не поховали однокласницю, діда, вчительку? Хіба сусідка не труїла учора тарганів у себе на кухні? Вони, між іншим — так-так! — теж помирають. 

У масштабі всесвіту ми з вами до тарганів іще не досягли.

«Як це можливо...», от же ж. Не кажіть дурниць. Можна втопитися в ложці води і задихнутися в метро. Можна вмерти у вісімдесят від раку горла, а можна залізти на дах електрички двадцятирічним і пощупати дроти. Тільки першу знають багато, а другого мало.

Коли вже почнуть судити людей не по смерті, а по життю?..

Терпіти не можу, коли пишуть про «наші співчуття з приводу передчасної смерті матері…». Пардон, месьє, а смерть може бути вчасна?..

Але й оте дивне обожнювання клаптика землі з труною під дерном — не зрозуміти мені. Якщо так конче треба щось матеріальне, щоб до нього прив’язати пам’ять (от це я якраз розумію дуже добре, бо для цього і тільки існують щоденники мемуарів, сувеніри і пам’ятні подарунки), то зберегли б якусь річ та й тулили б до серця час від часу. Пам’ять не міряється кількістю кислотно-жовтих пластикових квіточок біля кількатисячогривневого гранітного пам’ятника. Боже мій, та вона навіть кількістю закладів названих на честь не вимірюється — ну і хто зараз пам’ятає, яким Шевченко насправді був?

Іншими, іншими речами…

Так, смерть страшна, коли її забагато. Коли люди гинуть не по одному, а разом, коли не десь, а навколо, коли не в ліжку, а на дорозі, коли не від хвороб, а від кулі, коли не через себе, а заради когось. Але що це змінює? Лише нагадування, що жити треба швидше і повільніше водночас, замінюючи в собі лінь на пазлики ідей, які не дочекаються здійснення своїми авторами, але варті того, щоб дочекатися в принципі.

І не чекайте смерті, щоб віддати належне. Не чекайте восковості лиця, щоб поцілувати. Не чекайте старості, щоб восславити — кому та шана здалась, якщо повіки не підіймаються?

Боятися ж треба не смерті, а безсенсовності життя.

Мандарин