Про приставучі фрази

Є вставні слова, якими заповнюються паузи від боязні пауз. Є слова, які повторюються часто, бо вони круті і зручні, і взагалі (таким словом останні пів року для мене є «звичайно»; як виявилося, я таки часто погоджуюся з людьми). Є думки, які накручуються і нагнітають — дослідниками людських тарганів описане таке явище як «румінація», або ж пережовування тієї самої думки, що є аж прямо хворобливим станом. 

Не знаю, в що з цього можна класифікувати ті фразки, про які я зараз напишу — може, вам видніше буде. 

Колись давно частодуманою фразою у мене було «життя прекрасне». Це була стандартна фраза на випадки загадування бажань, типу побаченого метеора, на випадки щирого задоволення світом, як-то на заході сонця, і поступово вона стала просто фразою, яка спливає нагору, коли їй нічого не заважає. Отак просто посеред робіння чого-небудь — чи прокрастинування над чим-небудь — могло просто подуматися: життя прекрасне. Потім вона почала спливати у моменти навіть не підходящі, від чого решта думок її затюкували, заганяли глибше, аж поки вона згасла, і зараз вигулькує, лише коли ну вже й справді нема чого боятися. 

Просто торт

Є в мене улюблений торт. І оскільки інтернет станом на сьогодні не віддає йому належне, треба зробити це самій.

Отже до вашої уваги — «Трюфельний» торт Луцької кондитерської фабрики, котра в миру зараз ТОВ «Вестконд».

Я люблю цей торт рівною мірою за те, що в ньому є, і за те, чого в ньому нема. Він простий, як двері: один бісквіт, розрізаний надвоє, просочений вином і перемазаний згущівковим кремом, затертий зверху какаовими крихтами. В міру м'який, в міру вологий, в міру солодкий. Все. Ненависних мені родзинок нема, горіхів, які залазять між зуби, нема, маку нема, крему підозрілого складу на два пальці товщиною нема, тонни цукру нема. Моя задоволеність конкретним тортом може варіювати залежно від зміни, яка його пекла, але любов до луцького «Трюфельного» в принципі — незмінна.

Прокрастинація

Я марную час.
Я сиджу вдома, за своїм робочим місцем. Воно в мене на кухні, бо тут співвідношення висоти сидіння-стіл найкраще в усій хаті. На їжу не відволікаюсь, не тягне. Я не ходжу на вулицю. Не знаю, які там зараз карантинні обмеження чи нема, але якщо виходити, це ними треба цікавитись, а якщо треба ходити в масці і вийти на вулицю в масці, там же будуть хмари людей без масок, з якими я буду себе порівнювати. Є речі, які я вважаю правильними і роблю, не зважаючи ні на що. І так само є речі, які боляче робити згідно з правилами, коли інші їх не роблять, хоча правила є, але ти не довіряєш тим, хто їх встановлює, але бісять ті, хто їх порушує, але ти не знаєш, як краще — коротше. Я сиджу вдома.

Про мови й імена

У книжці, яку я зараз читаю, дослідник описує роботу свого колеги і зауважує, наскільки важливо для науковця бути добре обізнаним з попередніми публікаціями у своїй темі. Інакше, можна легко перевинайти колесо. Крім цього, ознайомленість з помилками попередніх дослідників убезпечить від їх повторювання і дасть підвалини для власної роботи. Але якщо попередня література невідомою досліднику мовою — вона так і лишиться недоступною. [1]

Це все зрозуміло. Далі автор повертається до свого колеги, який, на щастя, прекрасно володіє німецькою, тому знайшов кілька статей початку 20-го століття, мало відомих англомовному загалу.

І тут він пише таке: «Перша з невідомих статей належить Еуджену Ботезату з Університету Чернівців у колишній Східній Німеччині, …». Га, що? Чи то Чернівці перенесли в Німеччину, чи то я геть все забула з історії; і що воно за Ботезат. 

Пошук за іменем «Eugen Botezat» одразу дає мені статтю у Вікіпедії англійською, а тоді румунською мовами, на кожній з яких мобільний застосунок услужливо повідомляє, що «стаття недоступна іншими мовами». Добре, що я знаю, що це означає — вони всього лиш не зв'язані між собою, що виправляється… почекайте, рахую… чотирма кліками. 

Вікіпедія повідомляє мені, що це австро-угорський румунський буковинський зоолог, десь в такому порядку.

Цей же пошук «лише українською мовою» милостиво відправив мене на тези конференційної доповіді Геряка і Скільського, де вони чемно згадують вже «Еуджена Ботезата», даючи ім'я латинкою в дужках (ціную, поважаю, продовжуйте).

Я ніскілечки не знайома з румунськими іменами, тому відповідь гугла «Не знайдено жодного документу по запиту "Еуджен Ботезат"» мене не засмутила, бо результати принаймні підтвердили, що Еуджен справді буде Еуджен. (Російською, правда. Далі виявилося, що вони російською пишуть Еуджен або Эуджен. Українські тексти тому теж мають Еуджен і Єуджен. Нещасне румунське ім'я).

Але ж, думаю я собі, не може бути щоб цілий професор Чернівецького університету ніде українською не згадувався. А може він таки Євген? 

Ну звісно ж, він Євген, так пише українська Вікіпедія і всі інші, хто в ній це ім'я побачив. І теж казала, що «немає версій іншою мовою», воно й не дивно. Тепер ен-ро-ук чемно тримаються за ручки.

Для чистоти пошуку, перевірила ще Юджина, Євгєнія і Ойгена. Так, про всяк випадок.

Книжка про птахів, тому з неї не дізнатися, ким був чи вважав себе Ботезат (опущу ім'я, покищо). Англійська Вікіпедія пише «many of his studies appearing in German», і я не знаю, чи це його праці друкувалися німецькою, оригінально писалися німецькою чи виявилося, що існують німецькою (може, завтра це стане очевидно, але сьогодні ще ні). Але щось я не бачу, щоб він десь в Німеччині жив. Каталог Німецької національної бібліотеки містить рядок «Land: Rumänien (XA-RO); Deutschland (XA-DE)»; може й жив, хто його знає.

Можна зацікавитися, сходити в бібліотеку/и, поговорити з зоологами. Тоді визначити, як достеменно правильно писати його ім'я українською, і закріпити це у Вікіпедії. (Якщо там взагалі можна шось закріпити, гг). 

А можна і нє. Ше півкнижки лишилось.

PS. Є версія, що автор сплутав Czernowitz і Chemnitz. Воно й не дивно.

----

[1] An important part of any PhD study is the need to be thoroughly familiar with what has been published previously on one’s particular research topic. This is an essential part of scholarship, without which it is all too easy to end up reinventing the wheel. In addition, knowing what earlier researchers have done enables one to build on their discoveries and avoid the pitfalls identified by their work. Sometimes, though, if the earlier literature is in another language, it can remain inaccessible.

[2] The first of the unknown papers was by Eugen Botezat at the University of Czernowitz in the former East Germany, ...

"Bird Sense" by Tim Birkhead 

оригінально у фейсбуці

Дружба і схильність до пафосу

«Якби ти була задоволена своїми стосунками, ти б не шукала так відчайдушно когось іще». 
Це таки цікаве уявлення: що людині може бути достатньо однієї іншої людини. Можливо, я колись теж так думала, можливо, колись це було правдою. Але ж ми таки соціальні істоти, ні? Нам треба увага, треба дружба, треба любов. З усіх боків. 

Я шукаю когось іще постійно. Не просто випадкових людей, а таких, що будуть на мене згодні. Напевно, це позначається словом «максималізм»: мені тяжко підтримувати small-talk'и з ріднею з розряду спасибі-що-живий і тяжко підтримувати зв'язки з друзями, якщо ці зв'язки гаснуть від відстаней і часу. Я вимагаю уваги, відчайдушно, постійно і ненастанно. Я мушу чути, що мене слухають, і бачити, що бачать. Це не є сухий егоїзм, ні, не такий. 

Коли я знаходжу людей, якими зачаровуюсь, я розливають перед ними повністю і розсипаюся перлами до останнього шматочка — беріть. Я хочу, щоб мене пили і смакували, хочу тамувати спрагу і бажання до тонкого смаку, хочу милувати очі і допомагати в скруті. Коли я дружу, я віддаюся до останку, не грішми, але емоціями. Я читатиму їхні тексти, я слухатиму їхні історії, я їхатиму на зустріч за тридев'ять земель, і все це до ранку, до знемоги, до кінця.

Скільки разів я думала «ось нарешті, цим людям не буде мене забагато» — і помилялася. Вони пили мене і похлиналися, можучи згодом згадати мій смак лише поруч з викашляною гіркотою. Я затоплювала помешкання, і від мене його треба довго провітрювати. Я засипала теперішнє, так що треба довго було вигрібати його й викидати у спогади. Я ставала проблемою і мене ставало забагато. Моя поміч була скоростиглою і від того зайвою. Або так я бачила.

Тож доводиться щоразу себе підгрібати, дозбирувати, вимочувати і збирати докупи. Щораз менше, на дрібку. Але я продовжую вас шукати.