Та я не піду, трохи постою,
Поки гроза не мине, буду з тобою.
Небо так і не прийняло
Теорій буття, як я,
Бо цілі життя,
Бо цілі життя – віднайти життя.
Один в каное «Небо»
Поки гроза не мине, буду з тобою.
Небо так і не прийняло
Теорій буття, як я,
Бо цілі життя,
Бо цілі життя – віднайти життя.
Один в каное «Небо»
Я знову копаюся в собі, але цього разу нічого там не знаходжу. За останній час я мала купу поживи для своїх відчуттів — а вони майже не рухалися. Я навмисне робила болісне і болюче, а відгуку — на тисячну долю. І водночас якісь думки обриваю зумисне. Хочу чогось — і водночас ловлю себе на думці, що добре й так. Чи це впливає читана книжка? Може це мої думки направляє колективне свідоме Корифей?
Ці слова можна промовляти і спокійно, але в моїй уяві на цьому місці пісні у небо зривається ширококрилий яструб.
Інколи я безмежно тону в тонкощах української мови. «Скалі́чити» і «скалічі́ти». Різниця в одну літеру й один наголос. У ці слова можна заховати пів життєвої драми.
Кличуть: кру, кру, кру,
В чужині умру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру…
Крилонька зітру.
Квітка Цісик [виконання] «Журавлі»
В чужині умру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру…
Крилонька зітру.
Квітка Цісик [виконання] «Журавлі»
Якось я йшла сонячного ранку. Звично підняла очі, якось рефлекторно опустила. Не зрозуміла, що в побаченому не так, знову підняла очі — і опустила. Не могла змусити себе дивитися на це синюще небо без того, щоб не опускати погляд, повний провини. Як ніби я насправді так вселенсько провинилася перед небом. Змусила, подивилась. Стояла, посміхалась на кутні і сушила на сонці воду в кутиках очей. Що це було?
Хіба це не ідеально багатозначна фраза?
— Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий... Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав.
Тарас Шевченко «Плач Ярославни»
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий... Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав.
Тарас Шевченко «Плач Ярославни»
«Не щодня любовно читають по пам'яті Шевченка». Ні, ти сказав якось не так.
Почуваюся пісочним годинником. Або тою іграшкою, яку так люблять американці: фігурка під скляною кулею, сколихнеш — сніг падає, і красиво. І красиво фактично лише тоді і доти, поки падає сніг. А щоб він падав, треба струсити чи перевернути догори дриґом. Таке враження, що я мислю вдало і дію правильно лише тоді, коли життя стає з ніг на голову.
Хто я тут і звідки,
де коріння моє?
Хтось надсилає мітки.
Куди піти знайти себе?..
Лама «Знаєш, як болить»
де коріння моє?
Хтось надсилає мітки.
Куди піти знайти себе?..
Лама «Знаєш, як болить»
Раніше я б зі своїх відчуттів витисла по повній, на кількадесят віршів. Вони б зблякли у блокноті чи опинилися десь на літфорумі, де мені звернули б увагу на затягані рими і діряву будову, і все було б як завжди. Але не є. Цікава людина всередині мене має, либонь, якийсь авітаміноз і постійно хоче спати. І спить.
Своє нутро намалювала б як мармурове суфле. Та ж консистенція (нарешті підібрала підхожий продукт), змішаність і водночас незмішаність кольору. Незавершеність злиття, прохолода, дрижання на струсі. Якось так.
I got a heart full of pain, head full of stress
handfull of anger, held in my chest
And everything left's a waste of time
I hate my rhymes, but hate everyone else's more
Linkin Park Nobody's Listening
handfull of anger, held in my chest
And everything left's a waste of time
I hate my rhymes, but hate everyone else's more
Linkin Park Nobody's Listening
Мені завжди подобався цей останній рядок, не виривати ж його з контексту.
