Іншими, іншими речами…

«Люди віддають смерті забагато уваги». Я це почула колись давно, а думаю досі. Так воно і є. 

Звісно, я розумію, чому так стається. Боязнь невідомості — там. Це напевно, найперше, що спричиняється до пошанування смерті. Усі ми боїмося невідомого (а якщо хтось не боїться, то може недолюблює, вагається, благоговіє чи захоплюється ним — все ж якась та й небуденна емоція). Тому люди обожнювали (=обожествляли) грім, ведмедя чи сонце. Невідоме, велике, незбагенне, дуже впливове. Незрозуміле.

Все ж мені не надто ясно, чому сонце ми не розгадали, але не боїмось, а смерть проста — а лячно.

У якомусь дитячому тексті було про маленьку дитинку, яка не могла зрозуміти, як це : колись усе було, і голуби, і верби, — а її не було. Усе було, а її — ні. Це так мило :) Але ми ж з вами дорослі, нє? Ви можете уявити, як це можливо? і як воно буде, коли не стане вас?

От я можу.

І коли хтось помре, особливо хтось відомий, то мережа вибухає вигуками на зразок «Я шокована! Як це можливо?..» Пардон, мадам, а що такого в цій смерті, про що ви ще не знали? Хіба не помирає хтось щодня, щогодини, щосекунди? Хіба ви ще не поховали однокласницю, діда, вчительку? Хіба сусідка не труїла учора тарганів у себе на кухні? Вони, між іншим — так-так! — теж помирають. 

У масштабі всесвіту ми з вами до тарганів іще не досягли.

«Як це можливо...», от же ж. Не кажіть дурниць. Можна втопитися в ложці води і задихнутися в метро. Можна вмерти у вісімдесят від раку горла, а можна залізти на дах електрички двадцятирічним і пощупати дроти. Тільки першу знають багато, а другого мало.

Коли вже почнуть судити людей не по смерті, а по життю?..

Терпіти не можу, коли пишуть про «наші співчуття з приводу передчасної смерті матері…». Пардон, месьє, а смерть може бути вчасна?..

Але й оте дивне обожнювання клаптика землі з труною під дерном — не зрозуміти мені. Якщо так конче треба щось матеріальне, щоб до нього прив’язати пам’ять (от це я якраз розумію дуже добре, бо для цього і тільки існують щоденники мемуарів, сувеніри і пам’ятні подарунки), то зберегли б якусь річ та й тулили б до серця час від часу. Пам’ять не міряється кількістю кислотно-жовтих пластикових квіточок біля кількатисячогривневого гранітного пам’ятника. Боже мій, та вона навіть кількістю закладів названих на честь не вимірюється — ну і хто зараз пам’ятає, яким Шевченко насправді був?

Іншими, іншими речами…

Так, смерть страшна, коли її забагато. Коли люди гинуть не по одному, а разом, коли не десь, а навколо, коли не в ліжку, а на дорозі, коли не від хвороб, а від кулі, коли не через себе, а заради когось. Але що це змінює? Лише нагадування, що жити треба швидше і повільніше водночас, замінюючи в собі лінь на пазлики ідей, які не дочекаються здійснення своїми авторами, але варті того, щоб дочекатися в принципі.

І не чекайте смерті, щоб віддати належне. Не чекайте восковості лиця, щоб поцілувати. Не чекайте старості, щоб восславити — кому та шана здалась, якщо повіки не підіймаються?

Боятися ж треба не смерті, а безсенсовності життя.

Мандарин

Питати чи не питати?

Прочитала цікаву статтю у білорусів: «Бестактность наших дней». Задумалась. Думки авторки мені цілком зрозумілі: запитання «коли ти вийдеш заміж?», «чого ти така худа?» і подібні дістають не слабо, хапаючи за живе. Звісно ж, ясно чому люди їх ставлять — то все на поверхні. Але ...ліпше б вони говорили про погоду, якщо вже немає про що. Бо — яке кому діло до мого особистого життя? Більше того, може статися, що я не виходжу заміж, бо в мене під штаниною костяна нога, яка б'ється струмом, а худа, бо хвора — це ж було б останнє, чим запрагнеться поділитися зі сторонньою людиною, нє?

Спіймала себе на думці, що й сама ставила такі питання. Але тільки по-доброму зо двом подружкам, одна з яких, як я думала, заручена, а інша — худіша за мене, що дуже мене дивує.

От ключове слово якраз «мене». Моя цікавість змушує питати те, що цікаво мені. 

Та чи це погано? 

Про місце, де насправді нікого нема

попередній допис до цієї теми

Про цвинтар. 

Адже там насправді нікого немає. Пригадую попередній свій візит туди — навесні не-знати-якого року. Я пішла сама, хоч можна було дочекатись «колективного візиту». Просто не з тих я, кому для згадування померлих треба купа живих навколо.

Так от. 

Було сонячно і було тепло. Був легкий вітер у кронах ялин у старій частині цвинтаря. Було багато неба над частиною новою і широченне поле за її межами. Поле, яке поступово поїдається цвинnарем, що не подобається мені страшенно, але суть зараз не в цьому. Було троха людей на сусідніх алеях — зовсім трохи. Я стояла навпроти місця, до якого прийшла, щоб віддати шану своєму другу. Я стояла в тіні дерева і думала про те, що мала б відчувати якось не так, як в іншому місці, як в місті чи серед лугу. І навіть хотілось пофантазувати: ось зараз я попрошу його дати мені знак — і з хреста спурхне горобець: «Я тебе чую». Натомість мені стало ясно як день: там нікого нема. 

Про чудових хлопців людей

Я вже допіру висловила цю думку мільйон разів, але мені завжди було легше спілкуватися з хлопцями, ніж з дівчатами. Навіть у школі і навіть у той період часу, коли, як пише підручник із фізіології, дівчата випереджають хлопців-однолітків у розвитку. Але то є логічно. Коли я починала розмову з хлопцем, я знала, що є набір тем, яких ми не торкнемось. Ми не говоритимемо про помади, моди, журнали, поп-музику і «всі хлопці — козли», тому що хлопець він, і ми не говоритимемо про футбол, гонки, нецензурщину і «всі дівки — кози», тому що дівчина я. І лишаються насправді цікаві речі. Вартісні книги. Хороша музика. Прекрасні люди серед спільних знайомих. «Що?Де?Коли?» Стосунки між людьми per se. Хіба це не класно?

Про щоденники

Останнім часом і тут і там бачу поради: цікаві події свого життя варто записувати, не лінуйтеся вести щоденник, щовечора або хоч раз на тиждень записуйте веселощі, які дарують вам ваші діти. До чого б це? Зрозуміло, що автори порад мають рацію: людська пам’ять — штука примхлива, і запам’ятовує вона тільки те, що їй подобається, а подобається їй щось тупо рандомно. 

Але вони пишуть це все надто м’яко. Треба писати не «пам’ять недосконала», а «ЗАБУДЕШ УСЕ НАФІГ!». =)

Смішки смішками, а воно так є. 
І вкотре, і вкотре переконуюся в цьому, коли переглядаю старі щоденники: скільки разів спливає у думці «ааа, пригадую таке..!», «мамо рідна, я справді так думала?», «еге, а я й забула, що в неї день народження якраз у таку пору...» і под. Інколи пробігають «боже, як класно, горжусь собою, що могла писала такі чудові речі» і «ага-ага, я й зараз так думаю», але ой як рідше.