Про місце, де насправді нікого нема

попередній допис до цієї теми

Про цвинтар. 

Адже там насправді нікого немає. Пригадую попередній свій візит туди — навесні не-знати-якого року. Я пішла сама, хоч можна було дочекатись «колективного візиту». Просто не з тих я, кому для згадування померлих треба купа живих навколо.

Так от. 

Було сонячно і було тепло. Був легкий вітер у кронах ялин у старій частині цвинтаря. Було багато неба над частиною новою і широченне поле за її межами. Поле, яке поступово поїдається цвинnарем, що не подобається мені страшенно, але суть зараз не в цьому. Було троха людей на сусідніх алеях — зовсім трохи. Я стояла навпроти місця, до якого прийшла, щоб віддати шану своєму другу. Я стояла в тіні дерева і думала про те, що мала б відчувати якось не так, як в іншому місці, як в місті чи серед лугу. І навіть хотілось пофантазувати: ось зараз я попрошу його дати мені знак — і з хреста спурхне горобець: «Я тебе чую». Натомість мені стало ясно як день: там нікого нема. 

Про чудових хлопців людей

Я вже допіру висловила цю думку мільйон разів, але мені завжди було легше спілкуватися з хлопцями, ніж з дівчатами. Навіть у школі і навіть у той період часу, коли, як пише підручник із фізіології, дівчата випереджають хлопців-однолітків у розвитку. Але то є логічно. Коли я починала розмову з хлопцем, я знала, що є набір тем, яких ми не торкнемось. Ми не говоритимемо про помади, моди, журнали, поп-музику і «всі хлопці — козли», тому що хлопець він, і ми не говоритимемо про футбол, гонки, нецензурщину і «всі дівки — кози», тому що дівчина я. І лишаються насправді цікаві речі. Вартісні книги. Хороша музика. Прекрасні люди серед спільних знайомих. «Що?Де?Коли?» Стосунки між людьми per se. Хіба це не класно?

Про щоденники

Останнім часом і тут і там бачу поради: цікаві події свого життя варто записувати, не лінуйтеся вести щоденник, щовечора або хоч раз на тиждень записуйте веселощі, які дарують вам ваші діти. До чого б це? Зрозуміло, що автори порад мають рацію: людська пам’ять — штука примхлива, і запам’ятовує вона тільки те, що їй подобається, а подобається їй щось тупо рандомно. 

Але вони пишуть це все надто м’яко. Треба писати не «пам’ять недосконала», а «ЗАБУДЕШ УСЕ НАФІГ!». =)

Смішки смішками, а воно так є. 
І вкотре, і вкотре переконуюся в цьому, коли переглядаю старі щоденники: скільки разів спливає у думці «ааа, пригадую таке..!», «мамо рідна, я справді так думала?», «еге, а я й забула, що в неї день народження якраз у таку пору...» і под. Інколи пробігають «боже, як класно, горжусь собою, що могла писала такі чудові речі» і «ага-ага, я й зараз так думаю», але ой як рідше.

У старому блокноті

У старому блокноті ще є чисті сторінки. 
Напевно, для того, щоб при бажанні завжди було куди повертатися. О як приємно через стільки часу знову взяти в руку олівець і писати туди ж, куди й шість років тому..! 
Але це просто день такий. Іншого разу рука би просто не піднялася. Тут стільки всього: вірші, чернетки, хоку, тріади, запитання, знову хоку, конспекти, д/з, відгук на книжку і малюнки від друзів на спомин... 
Стільки милих дрібничок. Інколи не віриться, що цей дріб’язок — я. 
Але знаходиться там один-єдиний вірш, який і зараз, як тоді, вважаю справді хорошим — і це заспокоює. 
Не все втрачено, не всі ще зійшли з глузду у цьому домі. Ще є час...

Дяченки «Магам можна все»

«Магам можна все» Марина та Сергій Дяченки

Моя оцінка: 5 зірочок з 5

Ууух, цікава річ :-) Якщо таким є середнє фентезі, то ви мої свідки: я вже люблю цей жанр!

Гарно написаний текст, легка мова. Паралельна, здавалось би, ліва історія, яка потім маленьким пазликов вкладається, як треба. Потішні, здавалось би, ліві історійки-передмови до шматків розділів, які ненав'язливо і майже нехотя пояснюють деталі сюжету. 

Ну і, звісно ж — ніби й Фоліо, а не КСД, але в Харкові так прийнято, чи що, — дивні зачіпки в перекладі. Мурах, він? Келех, через «е»? Та ну. Добре, що це прискіпування нарешті не так псує мені настрій читання, як раніше :)

Ррр. Хочу ще.

Див. усі мої відгуки на goodreads

10 випадкових книг

З плином часу я бачу щораз відмінні варіації на тему #bookchallenge — і вже зовсім не розумію, де тут челлендж. Але раз про мене згадав Artem, то накидаю 10 випадкових книг, які спали на думку — раз вони згадуються, значить, щось у них є, правильно?

* Сат-Ок «Білий мустанг». Примара мого дитинства. Цікаві описи з життя індіанців, незлі пейзажі — і шмати десь на сторінок 70, який відклеївся ще до мене, що не дало дочитати дві повісті. Отако (( Вже потім я читала багато придирок до правдоподібності тексту (і тварин там таких нема, і автор самозванець), але ніц.

Бібліотека Джорджа Пібоді, Балтімор

«Жорстоке небо» від Кідрука

«Жорстоке небо» Максим Кідрук

Моя оцінка: 5 of 5 stars

Однозначно максимальний бал з можливих — п’ять зірочок. Однозначно найкраща з чотирьох наразі прочитаних Максових речей. У післямові автор каже про новий підхід до написання книги — і він вочевидь вдалий, бо я відчуваю однозначну якість художнього тексту. Дякую, авторе!

Під час дочитування у мене виникали спогади про фільми чи серіали, що описують побутове життя. Може тому, що це є саме ті речі, які передають події в умовах, максимально близьких глядачеві. (Саме тому ті бісові мильні серіали і гіпнотизують десятки тисяч людей щовечора, хочеться казати «ррр», але це логічно.) Прочитані мною досі книги книги такого ефекту пригадування кіно не викликали, навіть якщо мова йшла про звичайних людей і звичайне життя. Не те, щоб це мене хвилювало тоді — аж ніяк. Не бентежить і зараз — не змушує вважати, що прочитане раніше є суцільною бездарністю або якось там іще, — просто такий цікавий ефект несподіванки: ух ти. До речі, деякі з перших читацьких коментарів до цього роману слізно просили фільму — і це тільки зайвий доказ ...та не знаю чого. А взагалі, це нормально, коли книгу хочеться побачити на екрані? Бо’йо’зна’.

І так, мені закортіло переглянути якийсь фільм на схожу тему прямо вже. Щось таке неголівудське і життєве — радянський «Екіпаж» якраз підійде. «Нііі, ну ти порівняааала...» — не кажіть так, я не порівнюю.

Читацька дяка за плавність сюжету і його розкриття, за відсутність кутастості. Посеред кожного наступного розділу до мене доходило, що я натхненно обмірковую саме того персонажа і ті умови, про які йдеться на цій сторінці, а не попередній розділ, хоча ще трохи часу тому я точно так само не могла ні про що думати, крім того, що було саме на читаній у той момент сторінці — +/- кілька. І мерсі автору, звісно ж, за смачні деталі — як технічні, так і психологічні, — за м’яку реалістичність без погоні за wow-ефектом. Наскільки я можу судити, впевненість у власних силах, не дозволяє писаці гнатися за примарою, натомість вкладаючи зусилля у планомірне досягнення цілі. Так, щоб їй ні́де було дітись :)

і що вже зовсім мене втішило — коректори КСД цього разу менше спали над текстом :) Дякую — і, плз, без образ.

Див. усі мої відгуки на goodreads

Про палки в колеса хорошому настрою

Деколи я відверто не розумію людей. А вони ще й можуть з мене дивуватися, мовляв, сама така. Угумсь, «у своєму оці колоди не бачити» чи як там.

Я так собі думаю, що якщо займатись якоюсь справою, недосконалість якої вибішує, але не переважує бажання до розвитку цієї справи, то є тільки два варіанти:

«На Зеландію!»

«На Зеландію!» Максим Кідрук

Моя оцінка: 4 зірочки з 5

Я тільки передмову прочитала 12 числа, а всю книжку цілком — сьогодні. Оце щойно закінчила. Ня =)

Кідрук підтверджує свою репутацію в моїх очах. Вміла розповідь, яскрава передача емоцій і картинки події, а пригоди, чорт забирай, яких ще пошукати :) Звісно ж, зі своїм улюбленим вставлянням фразочки а-ля «жити їм лишалось не більше трьох годин» укінці кожного шматка розділу ))) Нічого, це пробачається.

Знову чотири зірочки, як і попередній книжці Карпи — через відчуття «мдя, а чим це відрізняється від дописів у facebook настільки, щоб видавати книжкою?» Ні, я не маю нічого проти простоти і ясності мови, розмовності і іже з нею: це насправді класно. Тим паче, що це просто поверхневе враження. Сенс (я теж так можу! — брехня, насправді ні) приходить пізніше. Вони так можуть, а я ні.

Зокрема — о! — класно дізнаватися про те, що таке гран-батман, з книги про мандри одного пройдисвіта небалетної зовнішності :)

Загалом... Та класна книжка =) Ковтнути зі склянкою вранішнього молока і піти готувати обід )) Дякую, авторе!

Див. усі мої відгуки на goodreads

Карпа про «Подорожі з дітьми...»

«Baby travel. Подорожі з дітьми або як не стати куркою» Ірена Карпа

Моя оцінка: 4 зірочки з 5

Суперська штука =) Дуже рада, що вдалось викрасти на почитати, гг

Мої враження від книги лежать у двох площинах. 
Перша — захват: від простоти викладу, від вмілого вплітання окремих деталей, від мого гигикання в процесі читання. Від того одночасно заспокійливого (йой, це ж в мене колись таке буде — а, фух, не страшно) і підстьобуючого (треба й собі кудись податись. треба, треба, треба — де мій рюкзак..!) враження, яке справляє книзя. 
Друга — якесь тягуче «і все?». Ну бо все аж так просто, що хочеться задерши носа написати: тю, та я теж так можу! (Тут є маленька підніжка в тому, що ні, але тссс). Та і помилки трапляються такі, які до авторського правопису не віднести... А ще банально мало, 200 сторінок — цо то єст? Ніц! для ненажерливого читача.

Що ж до Карпи як такої, то раніше у мене були упередження. Якісь надумані, бо це насправді перше, що я її прочитала. Тепер же здається, що з криками про «епатажність» новинописаки трохи переборщили. І це теж може бути надуманим, бо по одній книжечці про всього автора не судять.

Чесно кажучи, хотілось би другої і третьої частини: діти ростуть, змінюються, а читати про чуже життя так цікаво!.. Особливо, коли то Життя і читати є про що

Див. усі мої відгуки на goodreads

Евгений Гуляковский "Чужие пространства"

Моя оцінка: 4 з 5 зірочок

Складно оцінити, наскільки мені сподобалась чи не сподобалась ця книга. Я все вагаюсь між трійкою і п'ятіркою.

Трієчка — бо місцями аж надто схоже на Хроники инспектора Ротанова чи Сезон туманов. Воно й зрозуміло, той же, так би мовити, світ, але якесь дивне відчуття, коли замість минулого персонажа цієї книги згадується минуле іншого персонажа, якого тут немає. Трійка за незрозумілість мовлення від першої особи, навіть коли описуються речі, яких головний герой не бачить і знати не повинен. Скидається на невдалий фінт письменника, звичний у художній літературі прийом, який не спрацював, подібно до хорошої зброї у втомлених руках.
Фінал нечіткий, як невивершена копиця, але такий, виходить, у Гуляковського стиль, що вже тут.

Демократія на контрольній

Ситуація, значить. 

Сьогодні у мене з 10-А два уроки: другий і сьомий. (Тааа, хто не в курсі, Віра трошки вчителька, чю-чють). 
Сьогодні тра' написати підсумкову по темі роботу. Мені, зрештою, байдуже, на якому, тому вмикаю демократичну процедуру: "Народ," — кажу, — "давайте проголосуєм". 

Хто за те, щоб написати зараз? Четверо зголошується; аргумент: а на сьомому підготуємось до контрольної з права. 
Хто за те, щоб потім? Піднімають лапки більше десятка. Невисловлений аргумент читається в очах: лиш би не зараз, лиш би трохи відтягти — себто, по суті, ні грама не аргумент. 
Перші починають переконувати других. Жартую: хочете, щоб я взяла все у свої диктаторські руки? :) 

І тут мені спадає на думку статистика відлітання учнів у вирій після уроку десь так п'ятого-шостого і їхні личка після всіх умомучєній за день, а ще те, на чиїй стороні все-таки Аргумент з великої букви і по суті. І я виступаю диктатором і кажу: пишем зараз. Здивоване питання з-за третьої парти: а чо', результат же голосування не такий? Відповідаю: а бо демократія не завжди працює.

Написали чьотко, успішно розлетілись під кінець дня, я встигла перевірити і з усім жаром своєї грамнацистської молодості зробити розбір польотів. І ніби все ґут.

А я тепер-от сиджу і думаю. По факту ніби вийшло добре. А мораль, мораль то яку з того винесли?.. Дивина та й годі. 

і блакитно, і сонячно, і зелено...

Це певно вперше так, що я не надто рада приходу весни. У душі якесь стрьомно двоїсте відчуття... Хочеться тягтися вгору разом із травою, ...ходжу по коридору з піднятими руками, рівняю спину, сидячи за столом, вишу на ліжку — добре, що нема в кімнаті перекладини. Зиркаю за вікно — там сонячно.

І водночас не хочеться цього всього. Так буває, коли дивишся на друзів, що радіють і веселяться, а у тебе щось сталося, про що не хочеться розказувати їм, аби не псувати оцих веселощів. Хоча нічого й не сталось. Може просто весна — час плідної праці. Мала би бути. Зимова ж лінь у мені не прагне до роботи, а навпаки якраз.

...тільки чашка чаю

Отак дивлюсь пізно ввечері романтичний серіальчик, і думаю: скільки ж то різних речей зі мною в юнацтві не трапилось! На екрані щоразу вир емоцій, неправильні вчинки, нерозділені почуття, несправедливі судження, великі перемоги і великі поразки. Болісні пошуки свого кохання, часто раз за разом. Втрати, розчарування. Нагорода у вигляді безхмарного щастя кінець кінцем.

Ні, ви маєте з цим погодитись: кіношне відображення життя псує людей.

Ні з того ні з сього ...Прага

Насправді все було сплановано заздалегідь, тільки не оголошено назагал. 

На вихідних 8-9 березня у Празі сталась зустріч активістів Освітньої програми Вікіпедії з різних країн, а серед тих молодих людей і мене. Молодих, бо хоч наймолодша там була я, а найповажаніший має наполовину сиву, а наполовину лискучу голову, середній вік решти був, напевне, років 30. 

До речі. Там вдалині — скульптура святому Вацлаву.
А  під нею — вінок з жовтоблакитними і
чорними стрічками. Пам'яті Небесної сотні

Для мене спершу, коли отримала пропозицію поїхати, то виглядало трошечки ніяково і дуже спокусливо — я не лідер ОПВ в Україні, побуду замість Андрія представником, зате ж не за свої, а за гроші Фонду. Ніяково, бо запрошені лідери мали б в середньому знати набагато більше, ніж я, і ніяково, бо гроші Фонду мали би витрачатися, мабуть, не на це (без таких витрат теж не буває, але думаю, ніхто не тиснув donate поруч із жалібними очима Джиммі Вейлза із думкою про те, як Ата поїде закордон).