Ровером по місту

От щойно дізналась про ініціативу Ровером по Львову. Я взагалі величезний фанат велосипеда і людей, які на ньому їздять, особливо по горах і - по місту. Особливо після того, як побачила просто ненормальну кількість велосипедистів у Швейцарії і Бельгії. Для них це просто стиль життя. Зрозуміло, що у європейців велосипед якось прикипів до серця, бо Європа західна вельми тісна - можете мені повірити. 300 км - це через дві країни в третю, а не у нас з Рівного до Києва. Ну та це таке.                                                                          
Так от. Я за велосипеди на вулицях українських міст. "А як же велосипедні доріжки? Хочеш, щоб нас позбивали?" Хм, проблема. Але стерти з доріг машини, що пакуються аби-де, і місце буде. Неможливо, нереально, куди їх подіти, де взяти місце на паркування тих же велосипедів і теде, і тепе, але хто не пробував, у того нічого й не вийшло.

У Лондоні пропагують громадський транспорт. Пропоную адаптований варіант постера від англійців (опублікованого, до речі, у 1965-му) для наших міст, особливо для львів’ян, яких від слова "маршрутка" ще трохи тіпатиме.

Лижі не їдуть, або Речі, яких мені не зрозуміти

Інші люди часом роблять такі речі, що просто не вкладається в голові. Ці речі бувають різні: недорозуміння, інший спосіб звичних дій, або й відверті тупощі. На щастя, тих останніх порівняно мало :)

Я не розумію, як можна 

- пити чай з маслом; кажуть, що це допомагає при хворому горлі. Не вірю. Мої дитячі спогади бунтують, бо мене теж таким поїли, а першити горло переставало, якщо ноги попарити. 

- пити молоко з содою; з того самого розряду ліків від простуди. Повне фе, як можна паплюжити цей найкращий винахід природи, у якому є все що треба для життя? Якщо корова дає молоко без вмісту соди, значить, вона там і не треба. Я вибираю мед. Та й то "вприкуску". 

- ховати лайно під тонким шаром чогось красивого; це стосується усіх можливих варіантів від кілограму пудри на вуграх до штукатурки на гнилих стінах. Все таємне стає явним - перше, є речі, які не приховаєш - друге, підмальовування результату замість усунення причин завжди веде до катастрофи - третє. Ну так? 

- ховати лайно під красивою етикеткою; цього разу я про рекламу. По вашому, ніхто не знає про шкідливість, наприклад, фаст-фуду? Знають, але виробники і продавці постійно відбиваються від закидів. Правда давно нікого не шокує, а коли знаєш і плюси, і мінуси товару, довіряти йому легше в рази. Або цигарки - хто каже, що не в курсі про їх шкідливість, захищає свою шкуру. Нащо робити рекламу типу "продемонструй свою індивідуальність", коли в Україні до стада тих, хто курить, належить чверть працездатних людей? "Не хочеш померти раптово? Убий себе повільно!" - оце була б крута реклама.

- не помічати своїх переваг і боротись з недоліками, яких немає; маю на увазі здебільшого дівочу зовнішність. "Аааа, я важу 68 кг, мені треба худнути!" От уже мені ці кліше і забиті ними дівочі голівки... Суть же не в кілограмах, а у формах. Скільки корові не худнути, ланню вона не стане - чули таке? Та й відколи це згорблена висушена пральна дошка на височенних каблуках - красуня? Може, мені й не відомо, що таке мати більше 68-ми кіло ваги, але що таке ЛЮБИТИ СЕБЕ я знаю добре.

- робити все те ж і сподіватись на інший результат; це вже певне баян. Але якщо сипати у чай так само ложку цукру, він не стане сьогодні солодшим ніж учора. Варіантів багато, можна взяти більшу ложку або насипати дві, або взяти менше води, або запарити інший чай (липа, скажімо, солодка сама по собі), або перейти на цикорієвий напій - у тих, хто його п'є, інша думка про "солодко-не-солодко". А ні, сидять, ниють... Те ж мені.

- вчити когось жити, коли сам у багні; знаю таке, бо і самій часом хочеться. Але я ж на те і homo sapiens, щоб обмежувати свої бажання. "Що ти оце копаєшся тут зі своїм барахлом, краще б на роботу йшов, мандарини продавав..." Знаєте, Білл Гейтс теж колись у гаражі з барахлом копався, та й нічого. До мандаринів не дійшло.

- etc.

Це не все, продовженню бути. Хоча ні, сподіваюсь, що таки ні...

Приймаю усі зауваження.

Пісня як спогад розміром у приспів

Так часто буває, що якась подія або й цілий період життя чітко прив’язуються до якоїсь пісні. І згодом, роки по тому, згадую минуле кожного разу, як чую цю пісню. Якось виникло бажання трошки позгадувати такі-от знакові композиції.                                                                                                      
Океан Ельзи - Майже весна

Школа, останні роки. Улюблені заняття, найкращий друг, найкраща подруга, віра у них і у себе, широка дорога попереду, впевненість. Впевненість. "Карочє, ми всіх порвем!", Сергієві слова, і - о так! - ми таки рвали. Дякую, друзі, це було круто. 

Руслана - Я Тебе Люблю

Вік Джульєти. Добре пам’ятаю, як за два тижні до свого 14-ліття я думала, чи вчинила б так, як і ця маленька закохана? Визначитись було важко, найбільше заважала відсутність Ромео :)

Amorphis - I Of Crimson Blood

Під Amorphis взагалі робити ранкову зарядку було супер круто, але на цій пісні я завжди якраз робила "берізку" :) О дитинство, поверни мені цю радість від розминання м’язів! Ех...

Тінь Сонця - Даремно

Коли вперше її послухала, то сподобалась, але хіба настроєм чоловічої партії. Гарно передані переживання, принаймні ті, які я помітила у тексті. Згодом прислухалась до слів і якось воно так невимушено нагадало мені мої власні пошуки щастя. "Знаєш, я, певно, чекала тебе..." - "У мені вже ніщо не живе". Так було, коли відчайдушно хотілось тепла, що намагалась розгледіти своє щастя ледве не у будь кому. "Та що ж я не знаю? Я сокіл і крук!" - "Я полоню тебе ніжністю рук..." Наївність? Еге ж. "Я лиш спочину і далі злечу в ніч буревієм!" - "Стій, зупинися, так просто піти ти не посмієш..." Ну і як можна втримати вітер? І головне - навіщо? "Моє спасіння - нестримний політ..." - "Моє життя - зачарований світ"  - "Даремно..." Але не даремно. Будь-яке знайомство корисне, якщо воно не закінчується для одного зі знайомих ножем у спину. Маленьке застереження: закоханістю не пахло, але дружба  була, Emperor. І я, вочевидь, драматизую. Ну як же без цього :)

Агата Кристи - Черная луна

О, а тут уже інша сторона життя і інші люди. Обоє, що найбільше вплинули на мене з вибором музики і які постачали мене нею досить довго. І успішно :) Велике дякую. Дивно, що пісня така не позитивна, та й наразі вона мені не фест як подобається, але просто вона прив’язана до обох. Максе, Іринко...

Кукрыниксы - Звезда

Мої сестрички, Настя й Іра. Навряд чи у нас колись вийде заарканити одна одних до якоїсь однієї музики, але було не погано. Навіть дуже :)

Scorpions - Lonely Nights

О, це студентське. Вперше почула її у стилі після-пива-під-гітару, але, Вадя, мушу визнати, що це було круто. Згадую його кожного разу, як її чую. Мабуть, варто попросити за це вибачення, а то може хлопцеві гикається, а він мене навіть не знає :)

Scorpions - Maybe I Maybe You

Не знаю, чому саме на цю пісню мені треба було вказати. Може, я така мрійниця? В будь-якому разі, це кумедно. Виявляється, можна залишитись у моїх спогадах з допомогою однієї трьох-з-половиною-хвилинної пісні. Дякую, тепер доведеться не забувати Ярослава. 

Мертвий півень - Б'ютифул Карпати

Це з Хапаранди. Любителькою Мертвого Півня цієї поїздки до Швеції була Катя Сорока, і отой милий вираз обличчя, коли лунала ця пісенька - а-ля боже-милий-я-просто-тану-від-цієї-музики - забути не випадає. Ще одне чудове і багате не спогади знайомство. Сподіваюсь, взаємно :)

Холодне Сонце - Чи Без Тебе Є Рай? (Loveлю Цю Мить)

Наше останнє свято. Вона так і крутилась у мене в голові разом із бажанням ніжних поцілунків. Хоча тут до окремого свята можна і не прив’язуватись. Правда ж, Юрку? :)


Мабуть, достатньо, як для одного дня, вам не здається? Буду дуже втішена, якщо персонажі цього допису упізнають себе і також втішаться. Продовження, найвірогідніше, буде, хоч і не знаю коли. Музика... вона така: пронизує усе життя, навіть коли я про це ще не знаю. Побачимо, сподіваюсь, хтось ще буде це читати.

І говорити

Дякувати - це корисно

Сьогодні прийшла у голову смішна і смілива думка: кінець кінцем молитва і самонавіювання (аутотренінт, налаштування себе на позитив і як там ще) - це одне і те ж. 

І для того, й для іншого є правила промовляння. Спершу треба подякувати за те, що маєш (різниця хіба в тому, кому дякувати - нагору чи собі коханому), а потім зосередитись на тому, що необхідно, і повірити в те, що ти це отримаєш. Все просто, як двері.                                                                                                                                                 
Не розумію людей, буцім віруючих, які постійно моляться, себто зі складеними руками ниють "боже, подай мені!", і дивуються, що результату й на горизонті не видно. Була б я богом, теж би не подала. Як-то кажуть тепер, а де завдаток, га? Де свідчення того, що ви уже зробили щось самі, що уже є початок, той самий, що вже половина справи, і вам просто бракує якоїсь там дрібнички? (Щоб ви знали, бракує не подачки з неба, а трохи праці/терпіння/уважності або чогось такого, але то вже інше). Отож бо.                    
Я людина не релігійна, молитися комусь-там бажання не виникає. Але приємно часом подумати, про те. що маю, потішитись, подякувати. Знову ж таки, не комусь там. І, бажано, не собі (так можна увірувати у власну всемогутність:)), а просто так, в повітря. Або тому, хто справді зробив щось добре для тебе. Не люблю, коли кажуть "нема за що". Я ж дякую - значить є.                                                                                                            
Бути вдячним - це приємно, це піднімає настрій, це налаштовує на позитив. Це не єдине, що допомагає досягати наміченого. Але і це теж :)                                                                           
Поговоримо про це? 

День Закоханих: музичний супровід

У нас на факультеті працює радіо. Якщо не помиляюсь, двічі на тиждень на великій перерві. Ведучі говорять кілька лагідних слів і вмикають зо три пісеньки. Так не тільки у нас, ЦЕглина теж про таке пише. Ну і оскільки нині День Святого Валентина, то і пісеньки звучали, ясна річ, про любов. 
Але точно так, як я не в захваті від Валентинівської лихоманки, мені не сподобався і репертуар. Як і кожного разу, з усіх пісень українською лишень одна - "Він чекає на неї" Олександра Пономарьова. А що, інші українці про любов не співають, чи як? Свято іноземне, пісні іноземні... Так нічого не залишиться. А я вимагаю свою музику. 
Це легко. Ділюся із шановним панством:

▶ Олександр Пономарьов - Я люблю тільки тебе
▶ Антоніна Матвієнко - Як я люблю тебе
▶ Руслана - Я Тебе Люблю
▶ Нумер 482 - Паперове Кохання
▶ Ольга Добрянська - Я так люблю
▶ Холодне Сонце - Я Кохаю Тебе
▶ No Limits - Кохаєш
▶ The Вйо - Кохана моя
▶ Львівські музики - Послухай, кохана дівчино
▶ Тризубий Стас - Я люблю тебе, як...
▶ Квітка Цісик - Коханий
▶ Vidirvani - Кохання
▶ Мандри - Любов
▶ Ліля Ваврін - Кохання двох сердець
▶ Мандри - Дочка мельника
▶ Наталія Май - Де ти, любове моя
▶ Іво Бобул - Тополина любов
▶ Соколи - Усі ми прагнемо любові
▶ Наталя Бучинська - Не спить кохання
▶ Галина та Ярослав Борути - Лебеді кохання
▶ Ані Лорак - Історія кохання
▶ Віталій Козловський - Тільки кохання
▶ Вокальний квартет "Гетьман" - Танго кохання
▶ Холодне Сонце - Тінь Кохання
▶ Квітка Цісик - Кохання
▶ Ірина Зінковська - А кохання тільки починається 

Це так, що під руку потрапило. На колір і смак, як-то кажуть, фломастери різні, можна знайти стільки усього - сотні пісень, напевне. Тому не треба ремствувати, що у цьому списку, може, щось ...так скажімо, більше застільне або стьобне, ніж романтичне. 
На щастя, українському слухачу є з чого вибирати, було б бажання?
А є воно? Поговоримо про це?

Запитання після останнього кадру. Harry Potter And The Deathly Hallows

Нині, а точніше - щойно, закінчився мій магічний тиждень. Кожного дня - по фільму про Гаррі Поттера. І знаєте, що я вам скажу? Хоч я й вразлива дівчинка, але рідко який фільм може залишити по собі таке сильне враження. Це найсерйозніша вигадана історія, яку я коли-небудь зустрічала. Відвага, честь, дружба, любов, смерть на порятунок інших - це все не мало би бути властиве дитячій казочці, якою все починалось, правда ж? Дуже сильно. 
Чому вона так вирішила - розпочати історією щасливої дружби, яка щойно народилась, а закінчити війною, - я не знаю. Але від мене велика подяка авторці книги Джоан К. Ролінґ, режисерам фільмів і особливо композитору Александру Десплату.

Знаєте, у моїй голові крутилось чимало питань. Чи кожен може похвалитись друзями, з якими можна пройти через партизанську війну? Без допомоги, без надії, лише з метою? Чи я б змогла залишитись при своєму розумі, коли через моє безсилля помирають друзі? Як можна витримати втратити родину - тричі? Скажете: теж мені, знайшла тарганів для голови! Це ж казка. Але казки існують, щоб готувати дітей до дорослого життя. Яке не стає менш жорстоким з роками, лише більш витонченим.
Є що взяти для себе. Очевидність необхідності справжності - почуттів і дій.                     
It is not our abilities that show what we truly are. It is our choices. 
Є люди, які бояться вибору, бояться помилитись. Вибору боятись не треба, його треба робити. Якщо його зроблено, значить, він правильний.
Я так вважаю, хоч сама ...боюсь.
І говоріть, що хочете. 

Запитання про війну. Той, хто в тилу

Мене завжди цікавило одне сумнівне питання.

Коли війна закінчується, як визначити, хто приніс більше користі: той, хто не скорився, пішов на відкриту конфронтацію з ворогами, на пряму боротьбу, хто мусив ховатися у вусах, щоб не бути випадково впізнаним кулею, чи той, хто пішов, правильніше, "пішов" на колаборацію, на видиму співпрацю, щоб діставати інформацію, щоб вчиняти саботаж, щоб витримувати прокльони від перших, руйнуючи натомість ворожі наміри без посвячення будь-кого у свої плани? Хто буде відомим, якщо виживе, це зрозуміло. Люди люблять речі героїчні, речі очевидні. Люблять бунтарів. А як бути з тими, іншими? Яким ніхто не повірить без доказів, яких не буде, тому що від відсутності доказів залежить, як довго житиме сам шпигун. Які будуть знати правду, але не зможуть її довести. Які можуть померти передчасно, загинути, і не зможуть передати справжню суть речей бодай комусь... Це печально.

І тим печальніше, що щоб бути невизнаним, не обов’язково бути учасником війни. Тих, хто вчить дітей любові до батьківщини, поки відомі горланять за трибунами, тих, хто ставлять кому там, де це збереже життя,  у вироці "стратити не можна помилувати", тих, хто мовчить, коли інші говорять брехню, ніхто не знатиме. Ніхто. 

Щоб зважитись бути оцим іншим, треба точно знати, що ти готовий бути невідомим, що тобі не потрібна слава, що бути просто вірним своїй справі без посягань на лаври і просто бути найкращим без медалі, тобі достатньо. 

Я дуже хочу дізнатись, що про це думає кожен із вас. Дуже хочу. 

Це те, про що зі мною зараз треба поговорити...

Хто хоче зі мною листуватись? Ні не так, ЛИСТІВКУВАТИСЬ.

 Хм, я, здається, продовжую рекламувати те, що мені подобається ;)

Сьогодні - про програму Postcrossing. 
Думаю, немає потреби вникати в історію, досить двох фактів: їй тільки 6 з половиною років, а листівок навколо світу облетіло вже понад 10 мільйонів. Я у системі 64 дні, отримала 6 листівок з різних країн: зі Сполучених Штатів, Німеччини, Португалії, Росії і Білорусі. 
І ви знаєте, коли бачу нову листівку у себе на столі... Це надзвичайне відчуття. Це означає, що хтось, хто також є учасником листування (чи то пак листівкування:), хто також любить приносити іншим радість, одного разу отримавши випадкову адресу почав робити для мене маленькі приємнощі. Ця людина вочевидь поцікавилась моїм профілем і прочитала, яку б листівку я хотіла отримати. Ця людина купила, вибрала з тих, що вже має, або просо зробила своїми руками листівку, яка мала б мене потішити. Цій людині не шкода було кількох гривень в еквіваленті на те, щоб ця листівка поштою прийшла чи прилетіла до мене. І ця людина посміхнулась, я впевнена, що посміхнулась, коли побачила, що я вже отримала цей малесенький подаруночок, зареєструвала його і написала своє величезне Дякую. Та і хто б не посміхнувся? :)
Часом я роблю листівки сама. Роздруковую фото з написом "Greetings from Kyiv", оформлюю, підписую, клею марки. Ношу кілька штук у гаманці - про всяк випадок.  Розказую невідомим людям по той бік планети про Україну. Бо це насправді непоганий спосіб донести власну думку ;) Бережливо складаю отримані листівки у файлик. Хвалюсь друзям при кожній нагоді. Арієць висловив припущення: "І потім ти всім розповідаєш, що з отим парубком з Порто і тою дівкою зі Спокена, штат Вашингтон, пила за одним столом і танцювала в одній кімнаті? А ще ви найсправжісінькі товариші?" Насправді, ні. Але чого ж, ідея не погана... ;)
Цілком можливо, що колись пошта буде працювати лише для надсилання посилок і листівок. Хоча для посилок зараз використовують інші методи. Гаразд, тоді тільки листівок. Але пошта існуватиме. Вірю в це, бо Посткросинг - це класно! І кінець кінцем, у певний момент ти розумієш, що досить писати лише чужим людям, коли є і рідні. Тому ручку в руки - і бігом підписувати наступне послання! :) 
Я уже пішла, а ви? Чи будемо говорити?

На колінах? Прикусіть язика, ми стоїмо на повен зріст!

Ще кілька років тому на одному форумі (а конкретно - Центрику) розумний дядечко радив почитати статтю Ліни Костенко "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала". Звідтоді ця назва була у мене в списку "обов’язково", але викреслити її випала нагода аж сьогодні.

Не перестаю дивуватись із таланту авторки. Завжди чудувалася з людей, які здатні короткою і місткою метафорою передати те, що я навіть не уявляю, як можна почати пояснювати. Заздрю. І пишаюсь тим, що вона українка.

Хтось сказав, що коли людині більше немає чим пишатись, вона починає пишатись своєю національністю. Цю фразу, як і багато інших, підхопили і рознесли по усіх друкованих і усних обговореннях. Ну і не стріляти за таке, га? Покажіть мені хоч одну людину, яка чогось досягла, але не рада зі свого походження. Так, звісно, винахідники графена, наприклад. Вчені, що змогли реалізуватись лише у чужій країні, і тому на свою мають величезний зуб. Не буду ручатись за те, що вони думають, але думаєте, вони жодного разу не подякували за те, що є синами своїх батьків? А батьки, діди, прадіди - це і є народ, окремий виходець з якого отримує у спадок часточку великого знання, запечатаного у спадковості.

Чому ж я не маю пишатися своїм народом, тим паче, якщо для цього є підстави? Якщо є чудові картини, ікони, поеми, повісті, церкви, палаци, монети і банкноти, музика і пісні, мова кінець-кінцем? І все те не вчорашнє, а столітнє, тисячолітнє і сьогоднішнє, створене живими людьми: номінантами на Нобелівську премію, лауреатами і фіналістами конкурсів, архітекторами, художниками, композиторами, поетами, майстрами... За власними монетами Київських князів, за Пересопницьким Євангелієм і Апостолом, за Почаївською лаврою і Луцьким замком, за Універсалами і народними колядками, за найкрасивішими купюрами у світі, за створенням найменших у світі гравюр, за найбільшою кількістю пестливих суфіксів у мові і народних пісень стоять люди. Їх об’єднує не що інше, як приналежність до нації.

Зі статті вичитала корисну фразу: "Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь". Чому ж "постійні заклики підвестися з колін зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з'являються мало не рубрики: "Хто нас підніме з колін?" - А ніхто. Нація на колінах - це дуже несимпатичний силует, їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов'язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з'явилося обнадійливе повідомлення: "Піднімаємося з колін". Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь, - вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?" Ну справді ж.

Я завжди казала, що не варто на кожному кутку кричати про те, як у нас погано. Я і так це знаю, і до цього часу, повірте, уже всі в курсі. І не треба казати, як має бути. Плювалась із передвиборчих брошур: "необхідно зробити ...", "нагальна потреба у ...", "не обійтися без"... Не обійтися - не обходься. Зроби. Але у газетах тільки аналітика: чому все так, як є, і що буде далі, якщо нічого не робити. А якщо без "якщо"? Просто робити? Е-е-е, скажете ви, а про що ж тоді писатимуть у газетах? А писатимуть не про те, що треба відремонтувати стародавній млин у селі, а про те, що його ремонтують, хоча б почали ремонтувати.

Коли у тебе є ідея, приміром, "хочу збудувати будинок", тобі скажуть: будуй. Коли ж побачать зруб і тебе з молотком у руках, що уже почав свою ідею втілювати, тоді і тільки тоді хтось захоче підтримати, "давай поможу". Хіба не так? Ну, хіба ж не так?
І я знаю, ви таки хочете поговорити. Але якщо будете повторювати про оті коліна, краще прикусіть язика: ми стоїмо на повен зріст.

"А час летить, не стишує галопу..."

Сьогодні на парі ми отримали страшенно складне завдання. Щоб викладачка мала нам куди розсилати завдання практичних робіт, треба ...створити пошту на gmail.com. Якби ж то всі завдання були такими...


У процесі дивлюсь я, значить, на правила іменування скриньки; дозволені символи: літери, цифри, крапка. І ніяких дефісів. Пригадую, коли я тільки знайомилась із поняттям електронної пошти, а це було ...хм, у 2006-му році (не на зорі інтернету, правда? ;) ...так от, у назву пошти на mail.ru можна було вписати літери, цифри, дефіс або підкреслення. Але не крапку. Причому то звучало "НІ, ТІЛЬКИ НЕ КРАПКУ!!"


Світ змінюється, змінюються правила, змінюються і зникають звичні речі. У кого ще є ICQ? І скільки людей буває в мережі? Отож-бо. Ася помирає, і то віддавна, довго і у муках. Шкода, хороший сервіс.Змінюють одна одну версії програм, операційних систем, помирають улюблені сайти, форуми. Я не кажу, що це погано. Справа в тім, що це все надто швидко. Знаю, якщо не оновлювати продукт, зменшуються продажі. Маркетинг, твою дивізію. А я просто хочу свій улюблений інтерфейс Опери наприклад, всього-на-всього! Так ні ж, вона починає жорстоко тупити і пропонувати себе обновити, на деяких сайтах з'являються підказки: обновіть Оперу, ліпше буде! Дістали, ррр :(


Татко якось жалівся, що час летить надто швидко. Але коли я сказала, що і для мене теж, він справді злякався. "Що ж то вже відбувається, якщо для тебе молодої час летить так, як для мене старого?" Цитата звідкись: "і буде рік як місяць, а місяць як день, а день як мить". Здається, це вже зараз.


Зрештою, зараз 2012-й, хіба ні? Та ну вас, я жартую. Світ тісний, світ швидкий... Але він наш і від цього нікуди не дінешся.


Чи може ви хочете про це поговорити?

4ервоне - Стоп (2011). Моє сьогоднішнє відкриття

Не те щоб я не знала про їх існування. Знала. І знала, що гурт хороший, бо так казали люди, думці яких я довіряю. Та і скачаний з ex.ua альбом лежав у папці завантажень уже досить давно. Просто руки не доходили, знаєте, як воно буває.


Так от, мені сподобалось. І здивувало.


1. Англійська мова. З восьми пісень - українською лише одна, заголовна. Ні, я не скажу, що дівчинка погано співає. Коли я вперше почула Long time ago Славка Вакарчука, я таки сказала: погано. І то дуже погано. А тут незла американська (наскільки я можу судити) артикуляція і все таке. Але чорт забирай, хіба це принципово? Навіщо співати англійською, якщо так ви стаєте в ряд з рештою англомовних виконавців, серед яких важче загубитись? Не розумію. Мені кортіло почути українське, вибрати українське. Зрештою, коли я вже слухаю музику, яка мені подобається, то інколи байдуже, якою мовою виконується лірика; якщо ви боялись, що вас не зрозуміють англійці чи фіни, то не треба, їм також байдуже; але от поки вас не сприймуть свої, чужої аудиторії просто не завоювати.


2. Власне дівчинка. Не знаю, як у гурті кого звуть - ну вже вибачте, - але дівчинка-солістка незле співає. Чомусь думала, що почую чоловічий вокал. Але знайти дівочий голос набагато легше, я знаю. Якось запитала в товариша, чому його гурт - тоді ще був Serenity Dawn, а зараз навіть не в курсі - промишляє ґроулом. Він відповів: "Ми б і самі раді запросити вокаліста з чистим голосом, але ж такого, сама розумієш, днем з вогнем..." Але знаєте, чоловічих голосів в українській музиці таки бракує. Не хлоп'ячих, а саме чоловічих. Хочеться і все тут...


3. Враження. Асоціації. Оті останні - штука дуже зла і незбагненна. Композиція Popcorn нагадала мені осінню поїздку в Бельгію. Може, просто Фемке розмовляла зі схожими інтонаціями, може у виконавців на думці була така ж загадкова осінь, яка мене зустрічала у Левені,  - не можу сказати напевне. Але у всьому цьому щось є. І я просто обожнюю це відчуття, коли щось у чомусь є...


Усе решта словами не передається. Та й досить: якщо усе на світі передрукувати, то що залишиться в серці?


Іду спати, а ви? Чи хочете про щось поговорити?

Вікіпедія: працьовитим час убиває, лінивим - економить

Ну от, засиділась за редагуванням статей до півночі.
Ні, не так треба було починати. А то з таким заголовком усі подумають, що я себе працьовиту таким методом розхвалюю. Але як уже є.


Не те щоб я відрізнялась впертістю при виконанні обов’язків. Просто Вікіпедія - це захоплення, а на нього часу не шкода. Чим далі тим більше переконуюсь у глибинній недосконалості української Вікіпедії. Статті зі скороченнями (просто відскановані з друкованих енциклопедій, вочевидь), статті "я-люблю-тебе-гугл-транслейт", статті "мамо-я-тепер-знаю-як-тут-виділяють-заголовки!" (бо там крім назв розділів, більше нічого нема; у Вікі це коректно називають "статті-заготовки", але коли пошуковик видає тобі посилання на Вікі, де нібито є те, що тобі треба, а насправді - шиш, то виникають якось інші мовні асоціації), статті неймовірної давності (вступ країни у блок заплановано на 2005 рік, або щось у такому дусі), статті... Загалом, недоліків - купа, ентузіастів - мало. Їх насправді мало, і, якщо чесно, я навіть не знаю, звідки ті дорослі працюючі люди крають час, аби  щось написати. Я їх поважаю. У країні, у світі, у такий час, коли важливо заробити хліб банально на прожиття, люди, які роблять щось корисне задарма, - просто рідкість.
У мене колись виникла думка: "От якби за це заняття ще й гроші платили, то ліпшої роботи на світі не було б!" Серйозно, хто мене пам'ятає, той пригадає принаймні один випадок, коли я щось виправляла. Ех, треба було йти в коректори:) Але зараз я і є коректор, коректор-волонтер.


Я статті не пишу, тільки редагую. Улюблене заняття - вікіфікація (додавання отих блакитненьких посиланнячок на інші вікі-сторінки) і додавання карток у статті про людей. Здебільшого я і редагую статті про людей - останнім часом чомусь трапляються письменники, журналісти і політики. Статті про політиків вичитувати особливо весело - рідко коли натрапиш на людину, яка працює за професією; у міських радах колишні військові, міліціонери, технологи, інженери - та хто завгодно. Не скажу, що це погано, бо покликання - воно таке, одразу не приходить.Журналісти живуть мало. Письменники мають одну-дві нагороди і тим ситі. Це так, побіжні спостереження.


Виникла ініціатива замінити написання рефератів студентами на написання статей у Вікіпедію. Я усіма руками за - але під строгим контролем. Самі розумієте, що там може статись під напливом теперішніх студентів. Та й контроль хто буде здійснювати? Як копіювати знають всі, як дописати щось вартісне - то і викладачі не в курсі.
Активних авторів Вікі наразі мало. Та й то, вони часто так надовго зависають в обговореннях нових правил, що сумніваєшся, чи вони паралельно ще щось пишуть. Зараз слідкую за обговоренням щодо іменування статей про вулиці - таке не часто побачиш. А ви задумувались, як правильно: Смілянська вулиця чи вулиця Смілянська? Отож-бо. Раптом є пропозиції - пишіть, за це у нас на Вікі не б'ють.


Найбільше моє бажання - бути корисною. Багато сперечаються, чи є сенс у такій енциклопедії, якщо вона часто з недостовірною інформацією. Багато жартують з очей засновника. Але якщо вона виконує моє бажання, то я редагуватиму і далі.


Думаєте, що це реклама? Хочете про це поговорити?

Час (2011) - фільм про боротьбу, фільм без фіналу

Що можу сказати? Фільм хороший. Сюжет - свого роду свіжа кров для футуристичної фантастики. Ідея може і не нова (бо інакше чому у мене стійке враження, що десь я вже таке бачила?), і обіграна на додачу як історія про Бонні і Клайда, але враження справляє позитивне.


Час - це багатство, і це відомо давно. Найкоштовніший скарб, що є у кожного, і яким кожен має розпоряджатись як завгодно. Після фільму так і хочеться порахувати свій втрачений час, яким я плачу за чужі забаганки або за доступ до можливостей. Ось тільки сьогодні читала про те, скільки часу треба витратити у нашій країні, щоб отримати необхідний документ. Часу, який можна віддати корисній справі і дорогим людям. І я скажу вам по-секрету: числа в моїй голові крутяться величезні.


Не те щоб я сиділа перед монітором і плакалась на бюрократію, ні. Дуже часто і сама займаюсь тим, що вбиваю час. А не можна. Час не можна отримати в подарунок, як у фільмі, не можна вкрасти. Але можна використати з користю, можна прожити. У мене вже з’явились деякі нові ідеї. А у вас?


Зітхнула полегко, що у мій час ще не треба виплачувати кредит під 30% часом зі свого життя. Цікаво, чому "жити одним днем" і "жити так, як ніби цей день останній" - це не одне й те ж? Прокидатися зранку з планами на ціле століття, жити день так швидко, щоб зекономити на здійснення цих планів хоча б день, встигнути якнайбільше зробити користі, а ввечері підбивати підсумок, і боятись: а раптом комусь заборгувала, перед кимось завинила? Що може бути гірше? І що буває краще...


Вагаюсь, на що більше схожа боротьба оцих Бонні і Клайда - на пропагування анархії чи на встановлення нової системи? Не хочу аналізувати, краще просто повірю у те, що хочеться. Нехай це буде друге. Нехай це буде боротьба за утопію, яка не можлива, нехай. (І чому тільки людям завжди необхідно боротись за те, чого не можна досягти, другою рукою підтримуючи те, що є? Не знаю, про це ще треба подумати. Не сьогодні.) А що може бути приємніше, ніж пара молодих людей, які борються, борються так, як завжди хочеться і собі...


Дарувати, а не продавати. Чим вам не заповідь? Ідеалізму в мені це подобається.


Хочете про це поговорити?