Українській мові — так! Давайте-но :)

Флешмоб фламенко

Накама.

Ну от, знову почалось. Чого ж мені так подобається володіти людьми? Їх увагою, дружбою, часом — безроздільно. Що, звісно ж, неможливо. Але з кожним новим другом я перевіряю, чи можна посадити людину на цей короткий повідок моєї дружби. І сама ж знаю, що не гоже так, нечемно, не можна, а дарма...

Дискотека в Савойї. А ви ходили в оперету?

Брайтон-джаз...

Ви знаєте, я ніколи б не подумала, що мені так сподобається оперета. А виявилось, що то просто чудо! Ви ще не були? Як, за роки проживання у Києві ви не скористались пропозицією сфери послуг найвищого рівня? (вибачте, навчання дається взнаки:) Раджу. Бодай для загального розвитку.

Childhood never stops

Побачила це фото в альбомі Прямої Дії. Придивилась. Стільки всього побачила в очах цієї милої дівчинки з графіті.

...Адже ж дитинство насправді не закінчується для людини назавжди. Усі ми трошки діти. Не буду говорити за людей у віці (до речі, чули колись вираз "бабця на старості здитиніла"?), а от про таких як я можу. Студенти вважають себе фест дорослими, але як ми тільки відриваємось на атракціонах: ковзанах, гойдалках абощо, а як дати шостому курсу в руки скакалки... Не пробували? Незабутнє видовище :) А ви кажете — дорослі.

..."Здавалося, давно вже дорослі, але кохали щиро, мов діти". Думаю собі, що любов — це те, що залишається у дорослому від дитини. От тільки поки маленький, то любиш увесь світ, а з віком уже перебираєш, як покупець у магазині. 

...Але з іншого боку, діти бувають дуже жорстокими. То може і жорстокість у дорослих — від дітей? 

...Хоча ні, у маленьких і те, і інше — це просто безпосередність. Вони роблять те, що вважають за потрібне, сприймають усе буквально і нічого не бояться. Кажуть, що діти — це янголи. Якщо це правда, тоді не дивно, що наш світ саме такий, але інакший.

...А ще... Дитинство не закінчується на Землі, бо завжди народжуються нові дітки і нові дітки дорослішають. Дитинство повільно перетікає з людей у людей. Чому б не затримати його у собі? Стати більш буквальним, говорити те, що думаєш (і думати, що говориш), робити те, що потрібно, не зважати на дорослих, і попри всю хмурість капіталістичного світу, радіти життю. 

Не зупиняйте дитинство, ні.

Childhood never stops.

Хто я без тебе?..

Я танець на скелі 

вечірньої тіні, 

я холод дощу

в шаленстві грози...

Хто я без тебе?

Хто я, хто я...

Вогні Цитаделі — Хто я

Опитування. Відповідайте, результат буде цікавим :)

Автор хотів ... кгм, сказати

Перестаньте, ну перестаньте говорити щось типу "автор вважає, автор хотів сказати...." Автор хотів би послати вас усіх подалі із вашими висновками, якби тільки знав, яку єресь йому можуть приписати під час таких монологів. "Автор хотів сказати..." Якого біса ховатися за цією фразою, га? Страшно сказати "я вважаю"? Язик не повертається на словах "на мою думку"? Мені набагато простіше сказати "цей фільм викликав у мене особисто такі-то переживання, асоціації, спогади", ніж намагатись оформити те ж саме у зовні об’єктивну форму методом згадування автора.

Ну ж бо, ми ж тепер ніби всуціль індивідуалістичне суспільство, хіба ні? От тільки дуже часто мої навколишні проявляють цю властивість під час скидання відповідальності на ім’я якогось іншого індивідума. А сенс? Я ж розумію, що за цим ховається, то чи є сенс узагалі ховати?

Я за власну думку. Я за те, щоб мої знайомі не ховали свої думки за іменами ніби-то відомих, але незнайомих мені людей. 

Ви проти? Хіба? І - чому?

Людина і сходи

Знаєте, що це? Анімація. 7 хвилин сірості зі змістом. Подивіться. 



Мене вразило. А вас?

Дощ. Дякую, що є

Ну скажіть мені, як можна не любити дощ? Є купа людей, які отримують задоволення, приймаючи душ (не тільки від чистоти як результату чи від теплоти, але просто від того, що тече вода), але чомусь вони тікають від дощу і страшенно переймаються, що у них нема парасольки.

Два світи (2008), фільм про вибір. Крім всього іншого

Іще один похід в кіно, іще один фільм до коментування. «Два світи» данського режисера Нільса Ардена Оплева. Високохудожній твір мистецтва, я вам скажу. Казати, що в основі фільму лежить боротьба чогось із чимось не буду, бо насправді важко й передати кількість нюансів, які борються один з одним протягом фільму.

Данило Гранін "Зубр"

(Чесно кажучи, мені було б більш природно написати Даниїл, але Вікі вважає, що він Данило)

Біографічна повість про російського генетика Миколу Тимофєєва-Ресовського. Прочитала цілу книженцію хвали і засоромилась, що й не чула про такого. Але розповідь написано цікаво, як на біографії, "которих я ненавиджу", будить різні всілякі почуття і емоції: 
це ж як важко, певне, бути насправді вартісним науковцем, досліджувати, а не гнати пургу задля зарплати..;
неординарної сили, простоти і складності людина, от би й собі таку зустріти у житті..;
а й справді, коли на тебе ополчилися невігласи, то чи варто виправдовуватись перед ними?.;
чи конче свою справу любити від початку, чи все ж любов може прийти під час їжі, як апетит?.;
коли влада перекриває кисень, то що вибирати: не згинатись і приймати удари чи зігнутись і оминути їх у сподіванні розігнутись потім?;
чого ж він прагнув у своєму житті, якщо це були не слава, не повага, не спокій, не родина.. то — що?..

А от принципи мені до душі: 1 — хороші люди повинні розмножуватись, 2 — наше покоління має все найкраще передати наступному, а там як вийде. Позитивно так, оптимістично. Як я люблю =)

А ще там десь у тексті були слова "був студентом, а отже підробітками не перебирав" або щось таке. І то так категорично, не тиснучи, але так, мовби іншого і бути не може. Ех, думаю я собі, треба збивати з себе пиху студентки шикарного вузу і йти на роботу :) Але про неї — якось іншим разом.

Агора (2009), яку я дивилась у кіноклюбі

От захотілося мені сходити в кіно. В кіно ходити — це не сидіти парочкою на останньому ряду великого кінотеатру і цілуватись, ні. Та для такого діла взагалі ніяке кіно не потрібне :) Подивитися цікавий фільм на великому екрані варто якщо а) фільм справить не те враження, якщо картинка буде маленька (наприклад, у ньому є красивнючі батальні сцени, грандіозні і пафосні, а пафосність на 13-ти дюймах — це трохи смішно) і

Убивати графомана в собі

Хотілося цього давно — видати свої вірші. Подумалося: це як підвести риску під шматком життя, нарешті відкраяти, щоб не озиратись і не думати, що щось забула зробити. Хм, от вам і ще одна тема для публікації, ну про кого ж писати, як не про себе ;)

Те дитяче бажання давало про себе знати час від часу, у думках перемежовувались егоїзм з самокритикою. Хотілося — ну бо хотілося, бо є ж усе-таки сотня назв, ні? Передумувала — бо так усі пишуть у свої 15. Читаю вірші Ліни Костенко, і розумію, що я просто ніхто. Та і не пишеться, вже років два і довше.

Поважай себе, працюй над собою, хто ж іще це робитиме, якщо не ти?!

Велике дякую від мене одній хорошій дівчині за одну чудову фразу, яка змушує думати і рухатись. Катерина якось мене запитала: "От вам на парах викладачі кажуть, що ви — еліта нації? А нам — постійно." І з цього моменту я

Муравйов "Полюс Лорда", і що я про нього думаю

Чого я не люблю, так це заідеологізованих рецензій/анотацій/відгуків на романи. "Герои произведений Муравьева русские эмигранты с их надеждами и верой [...], там же, где их нет, все равно возникает тема России, её дух, [...], вечные русские вопросы о смысле жизни". Настільки вже за вуха притягнуто... Сам Муравйов

Не зовні, а зсередини. Ти зможеш

У соцмережі ти намагаєшся виставити наймиловидніше фото; у розмові з важливими людьми посміхаєшся частіше, ніж хотілося б; у спілкуванні через чат сиплеш смайликами замість крапок і ком; заповнюючи резюме, пишеш, що комунікабельний і працьовитий, а на співбесіді запевняєш, що ішачити на цю фірму — мрія твого життя; ідучи на побачення маскуєш все, чим не можеш гордитись, замість того щоб

Генріх Боровик "Пролог"

Одразу за думкою, що треба б написати відгук на щойнопрочитане у Роман-Газеті, прийшла інша: цікаво, чи всесильний ґуґл знайде іще чийсь відгук на цей витвір дивного жанру, написаний десь у вісімдесятих? Але що може бути цікавіше, ніж читати те, чого зараз ніхто не читає?

Задачка на рятування людей: хто кого.

Сьогодні згадала собі не то загадку, не то задачку — загалом, ситуація, у якій треба робити вибір. Уяви собі, що ти їдеш у авто, тікаючи від торнадо/смерчу/агресивних прибульців/кінця світу/чого завгодно, від чого просто необхідно тікати, щоб залишитися живим. Ти помічаєш на узбіччі трьох людей:

Про Воллі, Екзюпері і про те, що оптимізм треба підкріплювати діями

ВОЛЛ-І бачили? Славний мультик, правда ж? =) Такий жахливо оптимістичний, що аж не віриться. Його гріх було не подивитись, тому я безсоромно нагадаю, про що він, і не сваріться, що це спойлер. 

Якщо я правильно пригадую, починається усе з того, що скількись-там років тому вперед Землю нашу засрали так, що жити на ній стало нереально, тому людиська всілись на кораблика і полетіли у міжзоряне турне, поки планета оговтується і самоочищується, залишивши там одну хорошу річ — робота-прибиральника (от йолопи, а що, не можна було додуматись, що цього замало?

«Учися, дитино, бо вчитися треба, учися, дитино, бо лихо не спить...»

Перш за все, якщо ви шукали текст вірша Володимира Масляка, то ось він: 

(Взято з журналу «Крилаті» за 1991 рік, оцифрування від Діаспоріани ось тут, сторінка 20).

А тепер інше.

Ви ніколи не задумувались над тим, чому колишні відмінники, якими у школі гордились фактично всі, а ті, хто не був на це здатен, по-чорному заздрили, в дорослому житті досить рідко знаходять себе і перед лицем жорстокого світу не проявляють тієї ж мужності, що й перед

Отар Довженко "Квітослава"

Ти ба, вона мені ще й сподобалась. Щоправда, попередня книжка, яку я взяла до рук, виявилась збіркою напівтрилеристичних есей, що мені не до душі. Квітослава ж - така проста, така дивна, з отим тонким почуттям гумору у міжабзацних рядках, яке виникає, коли описуєш дійсність.

Про залежність від стереотипу "знання = вік"

Ви знаєте, як важко спілкуватись з людиною і складати про неї враження, не знаючи про неї елементарних даних: віку, статусу, професії. Із даних — хіба історія редагувань в укрвікі та клапоть приватної розмови. Розмова "на Ви" і тільки щодо місцевих, так би мовити, персонажів і подій. Тут уже такі вибрики асоціацій починаються, що хай тебе де.

Допис від дівчини, яка зробила помилку

У повному шоці. Ви знаєте, мене ще ніколи-ніколи не називали блондинкою.

Я навіть не знала, що мені від цього буде так гидко. Не знаю, мали на увазі колір волосся чи душі, але мені жоден варіант не подобається.

Що я визнаю: так, влізла в коментування передачі, якої не дивилась; так, втулила зауваження про грубу помилку в мемі в обговорення, завідомо знаючи, що та школота цього не сприйме. Це моя помилка

Що я не розумію: чого на мене посипались звинувачення, що я "умнічаю", що я блондинка із синдомом "я все знаю", "та вона тут себе якимсь дєгєніратом повним виставила)) бу-га-га)))" і як можна бути такими людьми. Не хочу висипати образи, бо це не те, що варте бути озвученим.

Але люди добрі, я звернула увагу лише на одну помилку, найгрубішу з тих чотирьох, які були в мемі на 5 слів. Ставитись уважно, до того, як ти говориш — це логічно, це нормально, це рівень! Народ, ваші роботодавці майбутні читають ці коментарі разом із вами! Невже складно слідкувати за собою? А ЗНО, чорт забирай, усі здали на відмінно, і всі вчаться/вчитимуться у вишах. Значить, не в незнанні справа, в принципі? Хто ж це вчить таких принципів: батьки, друзі-двієчники, російські пісні, які ви слухаєте навперебій? Адмінам дякую, виправили. А решті: невже так важко зрозуміти, що є люди, які хочуть читати ЯКІСНІ меми? Чи я така одна?

ПРАВДА Ж, Я НЕ ОДНА?!
*боляче, як сліпому в пустелі — навіть не видно, чи є до кого кричати "води!"...*


З одного боку, якщо не колотити постійно воду, то ніякий цукор правильних думок у цій холодній водяній громаді не розтане.
З іншого боку, не мала я про що іще переживати. Танцюйте вальсом!

Як я люблю бути маленькою :)

Ви знаєте, що кожній жінці подобається, аби її вважали молодшою, ніж вона є насправді? Цілковита правда, тож це просто необхідно знати. У моєму випадку все іще цікавіше, бо я маленька, а люди вважають мене іще меншою ;)

Чому мене навчив гуртожиток - малееенький перелік від Ати

— Розмішувати чай, не калатаючи ложечкою по чашці. Я ж бо встаю переважно раніше за дівчат, то що їх не тривожити, довелося вчитись.

— Казати "Привіт!" замість "прівєт" і тут же забувати, з ким я вже віталась і чи то було часом не позавчора.

— Варити суп за 25 хвилин. Вдома ніколи не було ні можливості, ні потреби чи стимулу вимахуватись аж настільки.

— Не соромитись перевдягатись при людях. Без цього не обійтись, бо не виганяти ж усіх щоразу? Думаю собі тепер, чи то не довершити свої навики, подавшись на нудистський пляж?..

— Перемальовувати щось на світло. Вдома то як робилось? — до вікна. Тут же покращена система виглядала так: до стільця біля столу прикріпити лампу, яка світитиме вгору; сісти на стіл, покласти собі на коліна скло (скляну поличку з холодильника); на скло покласти те, що треба перемальовувати, і успішно то робити: на колах робота, між ногами — світло від лампи, видно прекрасно! Мінус лише один: через деякий час стає гаряче :)

— Не втомлюватись від сидіння перед екраном — очі тепер не болять майже ніколи. Не скажу, що це аж надто позитивно: ноги тепер не болять (від ходіння) майже ніколи :(

— Спати з увімкненим світлом. Щоправда, носом в стіну і з натягнутою аж до нього ковдрою, але засинаю :)

— І т. ін. Якось усе і не усвідомлюється одразу.

Милий мій гуртожиток, як же ти мене забембав! Думала посумувати за тобою влітку, але я повернусь. Тому ліпше не треба.

*тут мала бути свічка*

Знаєте, що приносить із собою смерть друга? Краще не знати.

Суть завжди в дрібницях, а знання вирізняють з натовпу — хіба ж ні?

Сьогодні мала таку розмову. Почалося з шаблонів у Вікі

Ата: до речі, для цитат є <blockquote></blockquote>. 

цей тег якось гарніший за шаблончик {{quote|}}. працює

Base: ні, я люблю лапки по бокам

Ата: * по боках. не плутай дві мови в одну ;)

Base: та як я ні тої ні тої толком не знаю...

поетому буду гаварить, як мені будет хотітись) 

Ата: от в цьому і біда. а то ж не важко — говорити одною, а не двома-трьома зразу

Мексиканська трилогія Роберто Родрігеса — ням-ням

Ням-ням. Але зараз я буду її критикувати.

І хто взагалі додумався називати то трилогією? Я, звісно, розумію, що першу і другу частини об’єднує сюжетна лінія, а другу з третьою — спільні актори. Але ж вони такі різні, такі різні...

El mariachi, як хтось сказав, для душі (не знаю, чи цілком моя душа відпочивала від такої кількості стрілянини і крові, але), в загальному я згоджуюсь. Музикант простодушний, він просто захищає своє життя і кохання (цнотливе, зверніть увагу), а кінець нещасливий і з цим нічого не вдієш. І шкода, але зате немає відчуття несправжності хепіенду (коли один шанс на мільйон випадає головному герою тричі за півгодини).

Desperado — то вже зовсім інша пісня.

Я це люблю...

Я це люблю

Яйця не можуть вважати курей дурними?

На вихідних з мамою садили картоплю. Вона копає, я вкидаю, розклад сил такий, що я ще можу триндіти, аж за вухами лящить, а вона ледве дух переводить — буває.

Але чому б мені цим не скористатись? Починаю розповідати про те про се, зачепила і те, що мене обурило останнє. Не люблю, коли люди брешуть, не відповідають своєму статусу і за свої слова, хай навіть вони удвічі старші за мене. Та й захопилась: і така та жіночка, і сяка. Мама мовчить. При чому мовчить не просто так, а дуже красномовно. Кажу: "Як Вам не цікаво, то я ж можу перестати." — "Хай, потім дорозказуєш, зараз нам іти треба по те-то й те-то." — "Так я ж забуду!" — "Не забудеш."

Але ми повернулись, я зробила вигляд, що забула, і нагадування не дочекалась. Значить, думаю я собі, мама все-таки вважає, що яйця курей не вчать і я не права. Може, воно й так — певною мірою. Але з усім цілком я не згодна. Яйця з курми мають різний досвід, крім того, малеча гостріше підмічає те, до чого доросла увага уже огрубіла і звикла. Хіба це погано? Казати про жінку, що вона дурепа, ніколи її не бачивши, — це, напевне, погано. Більше не буду. Але від свого незадоволення не відмовлятимусь. Бо я б не хотіла, щоб мене вчила така курка.

For never was a story of more woe...

Ну от, іще одна вистава не обійшлася без такого вдячно-не-вдячного глядача як я :) Театр імені Івана Франка, "Ромео і Джульєта".

А який сенс ходити на нові вистави, не читавши п’єси? Так же не можна порівняти і аргументувати потім своє фе, якщо таке буде. А от Рома і Юля цілком підходять.

До речі, то неспроста написалося Рома і Юля, бо п’єсу таки модернізували не по-дитячому. Мінімум реквізитів — зрештою, іншого я і не очікую від сучасного театру, — досить оригінальна манера (вона звична для цього театру? схоже на те) побудови сцен (особливо знайомство Ромео і Джульєти: вони качаються по підлозі, а мені й нічого, ніби то Шекспірове), музика... О, клубна така музичка:) Звісно, я бачу у тому підтекст — трагедія трагедією, але є персонажі, яким вона по боку, та й Верона далі живе своїм життям, — не для трилеру ж підбирали музику, справді. Але так одразу — ну клубнячок.

Джульєта симпатична. Справді :)

Ужгород і ми: будемо знайомі

На вихідних мала зашибезну поїздку до Ужгорода. Дякую Юркові за ідею і компанію, а Крістофу - за екскурсію і витрачений час :)

З часом ми вгадали як має бути: після свят, перед святами і якраз на час цвітіння ужгородських сакур. Та ще й магнолій на додачу. Прогулялися по місту, наробили купу фотографій (сотень зо три щонайменше), полизькали цукерку з топленого цукру а-ля "згадай дитинство", послухали на мосту гітарних іспанських мотивів, дивились у воду з правильного боку моста (ну не дарма ж ми читали Зюскінда ;)), засвідчили повагу ужгородцям, що доглядають за квітучими балконами, прогулялись Студентською набережною, оцінили Дует, віддали належне Ужгородському маяку... Та що ми тільки не робили :)

Як і про кожне місто, про Ужгород можу сказати багато хорошого: місто не дуже й велике, як на обласний центр, але не справляє враження відсталості; широкі зелені клюмби між тротуаром і дорогою; багато старої бруківки (ну, подобається вона мені); багато квітучих дерев, тих же сакур, магнолій, яблунь - чудо просто, коли цвітуть; багато гумору в рекламі. Не сподобалось хіба одне: таких розбитих тротуарів я ще не бачила. Ну справді, жяхи просто. Лишається сподіватись, що то не назовсім :) І що містом поширяться історичні вивіски, як і заплановано.

Враження надзвичайні, свято вдалося на славу. А ще Ужгород, так би мовити, подарував Юркові картку Локалю, що дуже тішить, бо я теж до того причетна ;)

Сподіваюсь, спроможусь оформити фотозвіт. Бажаю собі натхнення

Як я усією студентською душею образилась на Яника

Як же я все-таки відстаю від життя... Постійно натикаюсь на статті новин за 2010-2011, про які не знаю і які мене шокують. 

Учора вибісило, яка в неті інформація про освіту нашого улюбленого президента. Почалося з дріб’язкового зауваження однокурсниці: "А ви знаєте, що наш Проффесор таки насправді професор?" Хм, подумала я, знову побрехеньки, треба перевірити. На УкрВікі такого нема. І взагалі, я потім втішилась, що не підводить улюблена енциклопедія, відвертих дурощів не пише.                                                                                            
Зате вони починаються на РусВікі. Переходжу за посиланнями в примітках: те, що про доктора економічних наук - "Страница, которую Вы запросили не найдена", ті, що про професора працюють. РіаНовості пише: "действительный член Академии экономических наук Украины, руководитель Донецкого научного центра Национальной академии наук Украины (НАН), член Президиума НАН",та ще й "академик Калифорнийской международной академии наук, образования, индустрии и искусств, член-корреспондент Транспортной академии Украины". Оця друга частинка відвертий гон, бо Каліфорнійської міжнародної академії наук не існує в природі (хоча про членство в ній Яник писав власноруч в автобіографії кандидата в президенти), а про ТАУ важко сказати, бо на її сайті немає списку академіків. Першу ж частинку підтверджує навіть Урядовий портал: Віктор Янукович - біографічна довідка. Але ж, любі друзі, НАН не в курсі ні про такого члена президії, ні про такого керівника ДНЦ НАНУ (правда, там зовсім нема про директора, але є на сайті who-is-who, і там прізвище директора з 2001 року крапаль інше). Академія економічних наук взагалі не дається знати.                                                                                                                                                                 
Зрештою, виявилось, що я роблю даремну роботу, бо є гарненька стаття Шлях проффесора на Українській правді (виявляється, її статті-розвідки можна читати, гарно пишуть, якщо правда). Там і про неіснуючу кафедру, якої Яник є доцент, і все інше - просто прочитайте, щоб я не переповідала.                                                                                                                                                                
Що мають по закону робити з людьми, які подають про себе неправдиву інформацію як кандидат у президенти, а потім і президент України, га? Так зачесались руки накатати позов до суду за брехню привселюдну, та ще й таку наглу! Але ж я би мала мати всі оригінали і купу довідок... Ех... Журналістська то робота, вони мають більше прав вимагати документи.                                                                                                                                                                 
Але чесно скажу, якби президент був слюсарем, було б не так образливо. Тоді б не виникало питання, як професор може плутати Буковель і Буковину і як д.е.н. може не знати, що таке сальдо зовнішньої торгівлі. Маєш статус - відповідай йому.                                                                                                                                                                
PS. РусВікі ще й внесла Яника у список почесних професорів МГУ, пославшись на одні новини, проігнорувавши інші новини, не поцікавившись думкою самого університету, сайт якого, до речі, подає лише інформацію про заслужених професорів. Ще одна ідіотія.                                                                                                                                                                
PPS. Але ж я зла... >:-[

Шматочок котроїсь із львівських пригод

Пригадую, як мене таки здивувала та історія.
Треба було нам удвох переночувати у Львові. Обидвоє приїжджі, з купою знайомих львів’ян, більшість з яких, однак, – інтернет-товариші (а особисто я іще не досить визначилась, що робити з такими знайомими: чи то одразу переводити їх у категорію друзів, чи то ні, бо в пам’яті сидить приказка про пуд солі, який із другом конче треба з’їсти). Натомість нам раптом щастить, і є-таки місце ночівлі. Але ж як: своєму товаришу віддати ключа від товаришевої оселі, і сказати так не тихо й не голосно: "та вам ключ і не знадобиться, бо там двері не закриваються в принципі, а щоб не заходили зайві, зробите так і так". І знаєте, оця неголосна фраза викликала в мені цілу бурю емоцій, якось одразу то все перенеслось на кілька рівнів вище, і захотілось повірити, що якщо є такі міста, місця і люди у них, що не бояться вірити майже не знайомим людям, то у нас є майбутнє.
І неабияке, а нічогеньке таке.

Про Львів і його амплуа

Василь Расевич, "Львів націоналістичний?" // Leopolis multiplex.

Цікаво було почитати цю роботу, правда. На відміну від деяких інших текстів у збірці від захід.нет, ця розвідка мені сподобалась. Без води, з розкриттям своєї думки – честь і хвала автору. До того ж, я ще жодного разу не бачила, щоб хтось брався пояснювати, то чому ж Львів таки зараз націоналістична столиця країни, хоча підґрунтя під тим не так і багато. Самій було цікаво, але не настільки, щоб заглиблюватись, просто був якийсь дисонанс між прочитаним і побаченим.                                                                                                                         

А уявляю, який дисонанс був у тих моїх російськомовних знайомих, які свого часу поїхали до Львова вперше. Це ж так страшно: там заведуть не туди, куди треба, покинуть в темряві серед ночі, зневажливими поглядами різатимуть і труїтимуть, як тільки почують російську мову. Це смішно, але люди насправді цього бояться, хто бував на форумах, той бачив. Я розумію, чому це антимоскальське амплуа підтримується, і то дуже ретельно. Це весело. Так-так, насемперед все це тому, що це – весело. Я суджу по собі, звісно ж, бо належу до тієї ж вікової групи, яка найактивніше розповідає анекдоти про москалів.

Але скидається на те, що весь оцей процес просто-на-просто проходить повз власне жителів Львова – не молодь же становить абсолютну більшість населення, правда ж? Проходить повз, бо мешканці, хоч і не підтримують, але й не намагаються руйнувати той образ. Бо львів’яни не фест як відрізняються від решти українців, я вам скажу. Хіба підприємливіші, цього, зрештою, досить, щоб пишатися собою. І чому тільки вони пишаються в душі тихенько одним, а розповідають комусь – інше?..                                          

                                   

Знаєте, мені просто не подобається, що оті перелякані москалики, що збираються до Львова, файно розучуючи фрази українською, щоб без акценту, повертаючись потім плюють на землю і знічев’я так, з легким нальотом власної важливості і презирства до тих, хто обманював, кажуть: "Та що там у тому Львові, брехня це все! За російську ніхто не скаже, а ще піддакнуть і обслужать ліпше ніж деінде".                                                          

Отак-то, а скажіть-но, ви цього хотіли? Я – ні. Але ж я і не зі Львова :(

Герої-не-герої... Як це все складно

Учора читала статтю на Українській Правді. Вона, як виявилось не нова, річної давності, але мені було цікаво. Значить, мова про звання Героя України.             

З двох з половиною сотень прізвищ я упізнала ...раз, два, три,.. п’ять. Може, навіть десять. Моя особа — не середньостатистична, бо будь-хто з моїх знайомих новинами цікавиться разів у 4 більше, ніж я. Але все одно, подивилась я на себе і подумала — це ж що у нас за герої такі, про яких народ не знає? Непорядок, товариші, непорядок. Але з них половина — начальники, а я такими і не цікавлюсь. Якою такою героїчною працею вони заслужили своє звання, не знаю, судити не можу.                                  

Хоча сама нагорода викликає у мене сумніви. Як можна визначити, герой він чи ні? Хто би то мав вирішувати? Я твердо переконана, що таке має вирішувати лише час. Час — і нащадки тих, кому ця героїчна особа допомогла за своє життя. Добро ж не забувається, адже так? Скільки є людей, яким батьки дали ім’я того, кому вдячні за життя або щастя? Повно. От вони б і мали вирішити, герой чи ні. Але не зараз — потім.                                                                              

Я б залишила хіба нагороду за героїчний вчинок. Тут і визначати легше: героїчний вчинок зазвичай тому героїчний, що виділяється своєю правильністю на фоні чужої — не діяльності — бездіяльності. Можна мені і заперечити. Хто дивиться "Доктора Хауса", той пам’ятає серію про чолов’ягу, який врятував когось там, хто впав під поїзд метро. Хаус виявив, що той сплеск героїзму нічого не вартий, бо чолов’яга був хворий на вітрянку, і то йому щось в голову вдарило. Можна цитувати Хауса. Але я не згодна, бо він цинік, а я — ні.                                                                             

Герої-не-герої... Це все, знаєте, досить складно. Сперечатись, чи треба давати звання героя не громадянам України або чи забирати звання у того, кому його вже присвоїли, це якось ...малодушно. Треба бути героями, творити героїв. Гірко, звісно, визнавати, що героями можна стати де? — на війні, але зараз і є війна. Така або інакша.

Хороша думка приходить опісля, або Про школу, універ і щось там ще

Исполняеться впервые. Мной (с) 

Сьогодні мене знайомий розпитував про університет. Чоловік з Росії, науковець, але з нашими реаліями не знайомий, тому й були питання "а як тобі викладання?", "чи є у вас видатні науковці", "які ваші наукові інтереси?" і т.п. Опісля того, і під впливом курсової, необхідність написання якої висить наді мною Дамокловим мечем, задумалась: а що ж таки можна змінити? Казати, що університетська освіта –  гімно і все одно потім на роботі доведеться перевчатись, нечемно, якщо нема чого запропонувати. Але ідея з’явилась.

Чому малій дитині спершу пояснюють, треба бігати, щоб вирости сильним, як тато, а що таке м’язи, тонус, втома і понадвідновлення, розповідається вже в підручнику за 8 чи-то 9 клас? Бо треба спершу дати мотив, пояснити на прикладі з життя, а вже потім, з підвищенням рівня розвитку (і, відповідно, можливостей сприйняття все складнішої і складнішої інформації) –  розповідати про наукові причини, передумови і фактори. Так от. Чому оцей принцип – спершу життєве, потім наукове – не є основним принципом освіти в Україні?

Спершу в школі треба пояснювати те, що згодиться в домашніх клопотах, допомозі мамі і тату, викаблучуванню перед друзями, перших рішеннях, що купити і як зробити. Мені колись наш фізик давав почитати якусь "фізику для чайників", де процес розширення тіл від нагрівання описувався таким експериментом: треба покласти сусіда ногами до вогню, прив’язати, щоб не рухався; коли вогонь почне йому пекти, він почне рухатись в напрямку від вогню, але оскільки ноги прив’язані, то він буде просто витягуватись. Приклад ідіотичний, бо неправильний, але це десь приблизно те, що я маю на увазі. 

Навіщо у школі диференціали і чому на практичне застосування вивченого нам вчителька відвела один урок на рік? Теорема Піфагора потрібна, щоб знати, на яку відстань від будинку такої-то висоти поставити драбину такої-то довжини, щоб вона дістала прямісінько до стріхи – і такі приклади можна і треба наводити до всього у шкільній програмі. А якщо не наводяться – значить викинути його зі шкільної програми на помиї.

Шкільна освіта має бути практична, во. І, боже мій, зробили б нарешті зі шкільного ОБЖ щось нормальне! А то всю дорогу розповідають одне й те ж. "У натовпі треба поводитись так-то й так-то..." Взяти б конкретний приклад – рок-концерт або мітинг. Більше того, сходити з дітьми на рок-концерт або мітинг, і на місці повторити з ними, де треба стояти і як рухатись, щоб тебе не затоптало стадо, яке хоче в туалет.

Далі, університет. Людина, яка пройшла практичну школу, вже буде знати, хоче вона наукової освіти чи практичної. Про те, як там у технікумах, розповідати не буду, бо не знаю, але для того, хто вибрав би універ, можна.

"Задача університету – навчити студента вчитися," – так нам сказав котрийсь викладач. Згодна, але я б не поширювала це на всі 4 роки, бо ж ми таки не барани. Значить, так.                                                                                                                                                                            
1 курс можна віддати усіляким загальним дисциплінам, які просто необхідні, щоб жити в громадянському суспільстві: психологія, соціологія, правознавство, політологія, історія України, українська мова (і на перших же парах вчити не її походження чи щось там ще, а те, як пишеться доповідь, як оформити виступ, щоб тебе слухали, які вимоги до оформлення письмових робіт – рефератів і т.п.). Філософію можна закинути десь далі, в 17 років вона якось не дуже полізе в голову у тому вигляді, в якому вона подається. (Тут іще інші пропозиції виникають, я б давала старшокласникам читати Ніцше, принаймні вижимки, бо то така страшенно мотиваційна штука, що й ну. Але не про те зараз).

На 2-му курсі можна давати предмети загальні і обов’язкові для всіх на факультеті. Ну наприклад, ми, географи, усі вчимо ландшафтознавство, фізичну географію України, материків, екологію, топографію, геологію, геоморфологію, метеорологію, гідрологію і т.д. – всі отакі загальні предмети. То ще окрема розмови чи всі з них потрібні і як кожен із них повинен викладатись. Тут же треба б давати загальні методи наукових досліджень – ще до того, як студент сам буде щось досліджувати, а розбирати їх можна на якомусь загальному гіпотетичному (але не ідіотичному) прикладі. 

Протягом всього другого курсу за такою схемою усім студентам викладають майже усі викладачі усіх кафедр. Вони мали б привертати увагу до своїх предметів, зацікавлювати, агітувати, щоб студент визначився, що із запропонованого йому подобається більше за все. Тоді після другого курсу можна вибрати те, що б хотілось вивчати, а за цими бажаннями формуються групи за спеціалізаціями.                                                         

І тут уже 3-4 курс – навала спецкурсів, всілякі там геополітики, політичні географії, теорії світосистем, мережеві суспільства і все інше, що для мене на другому курсі здавалося просто висмоктаним з пальця, а на четвертому набуває ясних обрисів.                                                         
Ось... Тут уже вам і бажання займатись науковою роботою буде, і якісні курсові роботи і все інше. Я, звісно, ідеалізую, враховуючи не все, що можна би врахувати, а основне – наш ринок праці. Зараз роботодавці вимагають від усіх вищу освіту, бо тільки дипломовані прибиральниці мають право прибирати в банках, якими керують колишні технарі. Розумієте, це тупо, від такого ставлення ми прийшли до відрази в народі до слів "вища освіта" взагалі, бо вона або купується, або прошарюється, а дипломи ні про що не свідчать.                                                                                                                                                                         
Я хотіла написати у назві цього посту щось про систему освіти, бо так би усі зрозуміли, про що піде мова. Але оці гнилі універи роблять із нас людей, які не зрозуміють потім, що те, про що я писала, це не про систему освіти, має вживатись інший термін. Який? Почитайте. Зрештою, університет мав би навчити вас вчитися.

Не все так є, як про те говорять

Як усе-таки можна перекрутити дійсність...                                                          

Ну та це ви й самі знаєте.                                                                                      

1) Журналіст може з хорошої новини зробити погану і навпаки. Обрізати або затушувати фото, процитувати фразу, вирвану з контексту і т.д. Заголовок "співачка розповіла про пластичну операцію", а в тексті "так-от, сказала співачка, що вона пластики не робила", наприклад.                             

2) Начальник, коли йому вигідно. Коли мій батько стояв у черзі на квартиру, йому сказали, що треба вперед пропустити якогось прапорщика, тому що (і тут пальцем тикається в закон) "особи офіцерського складу отримують житло у першу чергу", а те, що далі в цитаті іде "крім випадків таких-то" - то не про хлопський розум.          

3) Підгребти під ідеологію. Ніцше не був фашистом і не писав про фашизм. Те, що там у Жаданні влади вичитав Гітлер, тільки другого і стосується. Натомість Ніцше охрестили фашистським філософом. Гірко.                        

4) Просто зіпсований телефон без поганих намірів. Або ще тупість, яка не розуміє, що таке нюанси і деталі. Дарвін був людиною релігійною. Він не міг собі дозволити написати, що "людина пішла від мавпи". В оригіналі говорилося, якщо не помиляюсь, про спорідненість, не більше. Але перша фраза якось ...одіозніша чи що.    

5) etc.                                                                                     

Та так і виходить. Дезінформації більше, ніж фактажу.
"Хто винен і що робити?"...

Маленьке "але" після вистави

Коли на лекціях проходили тему "географія послуг", говорили про ієрархію центрів їх надання - чим більше місто за населенням, чим більша у нього територія впливу, чим вищий ранг, та й, зрештою, імідж серед народу, тим різноманітніші, вишуканіші, елітніші послуги у ньому можна отримати. Ну себто, Хосе Карерас у Зачепилівку приїжджати не буде. Викладачка кілька разів наголосила: студенти, задумайтесь, ви живете в столиці, міста вищого рангу в Україні нема; ви скористались можливістю отримати елітні послуги? Звісно, для когось це нічний клуб або якась модернова виставка. Ми ж учора ходили в театр.                             

Не думаю, що мені хочеться переповідати увесь сюжет "Цинічної комедії". Піднімалась проблема вибору у ситуації, коли можна врятувати життя рідної людини, зробивши те,  на  що ти ніколи не наважишся, та і інші такі невеселі питання. Мені було цікаво, бо я й сама часом задумувалась, що б зробила я в такому разі. Але трагічна історія переривалась веселими моментами, і от про це мені хотілося б написати.                                                      
Сцена така: п’яні в’язні разом з помічником ката п’ють сивуху (чи що там у пустих пляшках). І горлапанять похабних пісеньок. Залу, вочевидь і судячи зі сміху, ця частина найбільше сподобалась - пісенька була коротка, але відверта. Але знаєте що? Мені якось не смішно. Зважаючи на те, що то просто вставна сцена, яка має трохи косе  відношення до фабули, ну, не оцінила я її. Я не збираюсь моралізувати і говорити "до чого опустилось мистецтво", я розумію, що це один зі способів привабити глядача - дати йому те, чого він не сподівається, але хоче побачити. Кінець кінцем, це цинічна комедія, і треба ж було якось наглядно пояснити, наскільки насправді глибоко тонуть у своїх гріхах жителі країни. Але особисто я ішла в театр не по це. З усіх боків демонстрованої цинічності мені вистачає і на вулиці, і в розмовах людей, скрізь. Можна з легкістю вгадати той рівень грішності на сцені, бо він такий же, як і за вікном. То на біса мені то ще раз нагадувати? Я знаю, яких пісеньок співали/співають такі люди у таких обставинах. І сумніваюсь, що хтось у партері був не в курсі. Навіщо? Я проти такого на сцені театру.                                    

Але це, мабуть, так прийнято. Була-м колись і в іншому театрі - інша вистава, інша мова, інші актори, інших рівень цинічності, але - те ж саме. Маленька вставочка про те, яким же ремеслом чоловік мав би заробляти собі на життя, приходячи у гості до одинокої вдови. Навіщо це? Полоскотати нерви, нагадати, що і в ті далекі часи люди не були ідеальними? Я знаю, знаю це і без вас. І невже хтось іще про це не здогадався? Ех...                                                             

Знаю, чим тут можна заперечити. "Ти хочеш зробити, як католики, що повідбивали чоловічим статуям фалоси, бо це нечемно; але ж без цієї деталі вони нереалістичні". Знаю таке. І може, я не зовсім хороший знавець статуй. Але все одно проти. Так уже є. 

Про я і ми, або давайте напишемо Конвенцію Про обов’язки людини

Ми тепер усі такі індивідуальні, такі особистості, такі унікальні екземпляри, кожного з нас треба берегти як зіницю ока. Кожен має право на розвиток, кожен має право робити, що йому захочеться, кожен має право... Зрештою, є Конвенція Про права людини, можна почитати.                                             

Індивідуалісти. Але ж пишуть: "людина - істота соціальна" у підручнику з ...та любому з них. Це значить, що є колектив, а у ньому зазвичай крім прав є ще й обов’язки.                                                                                                            

Чому досі немає Конвенції Про обов’язки людини? Ну так, для того є кодекси, кримінальний, наприклад. Але от що мене цікавить. За біблійною традицією бог дав людям 10 заповідей і заповідав виконувати обов’язки, так же? Не конвенцію ж давав бог, а кодекс. І з тих статей, що у ньому є, дві про те, що треба робити, а 8 - про те, чого робити не можна. Це роби, а цього не роби, бо буде тобі кара - непрощення. Зараз у людей якось навпаки: кара може бути така і така, догана, штраф, ув’язнення, смерть, і коли винний під слідством, він думає про те, що ж у цій лотереї йому дістанеться. Або якщо ще не судять, то просто сподівається, що доганою обійдеться. Чи багато думають у камері, що не треба було того робити? Я не знаю, ніколи з тим не стикалась, але думаю, в першу чергу мислять все-таки про кару, а не про те, за що її дають. Якби кара була одна, думати про те, чи зменшить її суддя, чи ні і чи пронесе з карою взагалі, чи ні, не доводилось би. Певне, думалося б більше про те, чи варто ту штуку взагалі робити.                                                                                                             

Бог - певною мірою, уособлення колективу (перед ним усі рівні, усі в ньому зустрінуться і т.п.). Страх, що він не пробачить, що колектив не пробачить, колись був достатньо сильним, щоб не чинити неправильно. Хм, мабуть-таки непогана модель правосуддя: список злочинів, одна кара, відчуження. Тепер ми усі індивідуалісти, нам до спини колектив і усі його уособлення, що дуже часто корисно для кожного з нас, а от для усіх разом - не дуже.                    

Я собі думала, як краще скомбінувати особисті права і обов’язки з колективними правами і обов’язками. Якщо тільки перші і другі, як зараз, то вмикаються схеми "моя хата скраю", "що загальне, те нічиє" і тому подібне. Якщо тільки треті і четверті, то колектив стає обмеженою сірою масою, яка не розвивається, і вмикаються схеми "сиди і не висовуйся", "крок вліво, крок вправо - розстріл". Колективні права +  особисті  обов’язки = ідіотизм, залишається варіант навпаки. То може таки варто написати Конвенцію Про обов’язки людини перед колективом? "Кожна людина зобов’язана працювати на користь суспільства, кожна людина зобов’язана слідкувати за чистотою", ну щось таке. Я, звісно, не про те, щоб кожен тиждень під звіт переводити через дорогу 1,0 шт. бабусь, але ...загалом, кожного ранку прибирати свою персональну планету, як Маленький Принц.

Я утопістка. По-перше, тому що мені хочеться утопію, по-друге, бо мені хочеться утопити усіх тих, хто вважає, що після нього - хоч потоп, і можна красти, смітити, вбивати щось і когось, бо життя все одно колись закінчиться, а після смерті не може бути кари. Я не релігійна, я теж думаю, що після смерті кари не буде, бо не буде взагалі нічого. Але людина - істота соціальна, у неї є нащадки. Чого б не стати трошки меншими йолопами, ніж ми є зараз, і просто залишити усе так, як було, а не "після мене - хоч трава не рости"? В усього є межі.                                               

PS. Це так, ранкове. Ось до чого можуть довести людину на зразок мене, дурепи, які вважають, що за собою не треба прибирати.

Про Євро 2012 очима справжнього Києво-люба

Не моє, взято в одного користувача ЖЖ.                                                                             Поділяю думку, лиш я б то сказала без матів і українською.

Погане Євро 2012

Загалом, я довго терпів, довго думав, але все-таки душа поета не витримала, і хочу написати все, що думаю про цю ідіотичну підготовку до Євро 2012.

Коли ми отримали право на проведення чемпіонату, багато хто радів, була ейфорія у футбольних фанатів. Не фанати, як я, думали: "Ну, мабуть, добре, нарешті до нас повалять усілякі туристи, Україна ще одну статтю доходів відкриє - туризм". Загалом, при бажанні і якщо вдуматись, у нас є що показувати. І, як наївний юнак, який хабар давав раз чи два у житті, подумав, що все-таки у чуваків зверху вистачить розуму не розікрасти все; зробити до ладу, щоб людям приїжджим не соромно було показати. Тепер, коли до відкриття цього євро залишилось трохи більше місяця, я хочу поділитись своїми думками.

І, для початку, я вирішив, що треба порівняти Україну з іншими країнами, куди їздять туристи. Оскільки я живу в Києві, то і говорити буду здебільшого про Київ. Ще трохи про Львів і Одесу. Ось, давайте подумаємо, нащо люди подорожують і кудись їздять: світ подивитись, набратися вражень, заради розваг і у якихось справах а-ля бізнес-відрядження.

Отож, ішов я тут недавно і намагався уявити себе середньостатистичним європейським туристом, який не знає, як бюджетно провести тиждень літньої відпустки. Відпустка у мене літом, а ми з коханою не дуже любимо спеку, тому не буду розглядати якийсь південь, тим більше, що там влітку людей - хмара. А хочеться все-таки відкрити для себе що-небудь нове. А тут, опа, по CNN реклама України. Україна те, Україна се. Футболен, велкамішен біттер. Хм. Україна, де це? О, це Румунія там недалеко, Руслянд, Угорщина, Словаччина. ОК. Треба подумати, покопирсатися в інтернеті. О точно, згадав, у мого троюрідного дядька дружина з України. Я її якось бачив, нічо’ така. І у боса в Іспанії на віллі українці працюють. Може, і правда, варто з’їздити. Треба покопатися в інтернеті, що і як.

Отож, перш за все я набираю Ukraine в гуглі. Вікіпедію пропускаємо. Друге посилання: http://www.ukraine.org. Напевне, мені там розкажуть щось цікаве. Заходимо. Що за дурня, спитаєте ви, що за фронтпейдж 98-го року? Я теж не знаю. Але, скажімо прямо, на сайті нічогісінько не зрозуміло, виглядає просто гидотно. Мабуть, якась помилка. Що там ще є в гуглі? http://www.ukraine.com. О, може тут щось знайду цікаве. Хммм. Виглядає вже не так жахливо, але все одно якесь свято несмаку і жахи-жахи. Хоч і написано, що офіційний сайт України. Дивимося сайт. Гуглореклами більше, ніж корисної інформації, та ще й реклама натякає, на біса вам Україна, ідьте на Ніагарський водоспад, в Японію, Вайомінг, куди завгодно, тільки не в Україну. Зате можна вибрати готель. О ні, що? Ви мене просто відсилаєте на http://booking.com. Ні-ні, почекайте, я туди й сам устигну зайти. Я хочу подивитись інформацію, що цікавого в Україні, може, про фестивалі якісь чи що. Але, по-перше, чомусь в Україні один-єдиний фестиваль у серпні, а по-друге, все решта читати взагалі неможливо, бо кожна стаття загиджена гуглобанером так, що очі просто заплітаються від того. Для порівняння набрав у гуглі країни-сусіди: http://www.hungary.com, http://www.poland.travel/en, http://www.slovakia.com/. Або, напр., Чехія, де я був минулого року: http://www.czechtourism.com; http://www.czech.cz.

Значить, я так розумію, серед тих мільярдів грошей, що виділялись, не знайлося кілька тисяч доларів, щоб зробити нормальний сайт. І, судячи з усього, нікому навіть не спало на думку, що треба зробити сайт. Окееей. Про Україну я, що робити, прочитав з Lonely Planet. Їдемо далі.

Як дістатися в Україну? Ну, мабуть, літаком. Невеличке дослідження показало, що крім WizzAir ніякі лоукости в Україну не літають, але заковика, наприклад, в тому, що з Берліна WizzAir не літає. Зате літає Air Baltic, у якого найдешевші квитки, з пересадкою в Ризі. А рідний український оператор МАУ коштує на 50 євро дорожче, що на двох - уже 100 євро. Я, як справжній європеєць, одразу задумався: а чи не злітати мені просто в Ригу, тим паче, що там я теж не був, і до того ж, http://www.latvia.travel/ru/riga просто кличе до себе. Але я, звісно, подумаю.

Треба-би розвідати, скільки просять за готель. Звісно, я не дурень і не поїду в Україну під час Євро 2012, а планую відвідати Україну через місяць після чемпіонату, коли пристрасті вляжуться - в липні. Відкриваю свій улюблений і найпопулярніший сервіс з бронювання готелів http://booking.com. Поїхати треба в Київ, як-не-як столиця, тому і вводжу в пошуці це місто. Хмммм. Ну, по-перше, готелів усього 144. Невже це все? По-друге, я шукаю готель зі сніданком. Якщо вірити результатам пошуку, у Києві хоч конем грай - сніданком не годують. Ціни вищі, ніж у тій же Празі, ніж в Ризі, та ще й без сніданку! Ви там схибнулись, чи як? Гаразд, я киянин, я знаю, що більша частина тих готелів, що заявлені, насправді не готелі, а мережа апартаментів по всьому центру міста з кухнею і холодильником, їжу в який треба купувати самому. Інша, менша частина, - це пережиток Радянського Союзу після Олімпіади-80. Там годують, але там рейтинги вище 7-ки не підіймаються; це такі пароплави на сотню номерів, де все поставлено на конвеєр і звідки совок наврядчи колись вивітриться. Є ще, звісно, Редісон і Прем’єр-палац з Хаятом, але вибачте, викладати бюджет карликової острівної країни за тиждень відпочинку я не збираюсь. Так от, у Києві, увага, немає маленького затишного готелю в якомусь історичному будинку в центрі або поряд з ним, щоб відчути дух міста, щоб був сніданок і щоб ціна не перевищувала за 100 доларів/день. Я не знаю, що там будували, що за пільги давали готелям, що там тринділи з телевізора, але в результаті на букінг.ком немає нормального готелю зі сніданком. У Львові, до речі, справи з готелями набагато кращі. Там і годують, і ціни адекватніші, лиш трошки дорожче, ніж у Празі. Звичайно ж, Львів набагато краще розкручений, набагато популярніший ніж Прага, тому і ціни на готелі можна задирати чим вище. І це, увага, при тому, що готелі категорії 3-5 зірок до 2020 року звільнені від податку на прибуток. Мені здається, що хтось зовсім головою вдарений і не вловлює усієї ситуації, як приваблювати туристів.

Ну гаразд, припустімо, я приїхав у Київ. Куди піти, де провести час? Природно, перш за все я буду вивчати центр, Хрещатик, ммм, цікаво. Далі вгору до Оперного, якщо йти по Володимирській до Софійської площі, то навіть нічого, але крок вліво крок вправо - уже зруйновані будинки, дупа і руїна. Красива будівля на Рейтарській 22 у стилі флорентійсього ренесансу стоїть напівзруйнована, Замок Барона на Ярославовому валу - серце стискається, коли я бачу, який взірець архітектури пропадає. І таких старовинних будівель, які створюють саме ту неповторну атмосферу київського модерну і які стоять у напівзабутому стані з вибитими вікнами, забитими дверима, дірявими дахами, повно. Я вже не кажу про асфальт. Ага, ми робили дороги, які, до речі, ні грама не зробили, але зовсім забули про тротуари. Туристи не їздять на машинах, туристи ходять пішки. У мене на Подолі, наприклад, таке враження, що була якась велика війна між голубами і тарганами. В якийсь момент голуби зрозуміли, що програють, зарядили свої мініатюрні летючі фортеці і начисто рознесли тарганів разом з асфальтом, заодно знищивши добру половину ліхтарів по дорозі назад. Тепер всі таргани пішли в підпілля, живуть у підвалі мого будинку, а замість асфальту зяють кратери.

Другого дня я, мабуть, дістався би до Києво-Печерської лаври, бо це, як відомо, всі мають побачити. Там красиво, золото, багато, всілякі цікаві ювелірні експозиції, можна навіть в Печери спуститись. Лаврою дійсно можна пишатись, якби, звісно, не позиція РПЦ, що треба всю лавру віддати їм, і вони вже самі влаштують там свій лунапарк з блекджеком, ну і самі розумієте. Хоча, яке моє діло, як туриста, що там кому належить. Головне, щоб було зручно ходити і дивитись.

А третій день? Куди піти? Музеї? Ну гаразд. До речі, я теж не в захваті від наших музеїв. Ні нормальних путівників по них, ні оголошень, ні художніх фестивалів. В Будапешті, в Празі дуже багато різних розтяжок, реклами, ідіть до нас у музей: виставка Пікассо, Далі, ренесанс. Коли ви минулого разу бачили рекламу музею далі п’яти метрів від музею? В Лондоні я насправді цілий день провів у Музеї природничої історії, в Будапешті дивився на єгипетські мумії, в Петербурзі - Ермітаж, Російський музей, на кожен музей - по цілому дню, в Москві - Третьяковка. А що в Києві? Музей образотворчого мистецтва, Руський музей на два поверхи? Історичний музей, у який я навіть не пригадую, щоб приїжджала з 90-х яка-небудь цікава виставка? А, так, Пінчук арт-центр може бути цікавим. Може, Пирогів іще? Але я, киянин, навіть толком не знаю, як туди нормально дістатись. Для іноземця уже подвигом буде не загубитись на Либідській, а знайти там маршрутку так взагалі можна одразу бейдж пришивати бойскаутський "знайшов маршрутку і не загинув". Та і взагалі, Пирогів іще живий? Там щомісяця або горить чергова хата 17-го століття, або згорає черговий директор. Загалом, у нас нема, крім хіба що Лаври, величеееезного музею, щоб можна було там ходити годинами, роздивлятись картини або вивчати скелет якоїсь давно вимерлої тварини, або залізти всередину космічного літака. Ну от, щось подібне хочуть зробити з Мистецького Арсеналу, але на сайті написано, що вони зібрали уже аж 56 тисяч гривень!!!! Та з такими темпами вони його побудують якраз до літа, це точно.

Четвертий день... Де Голь якось сказав про Київ: "Я бачив багато парків у містах, але місто у парку бачу вперше". Хоча за останнє десятиріччя київська влада вирішила докорінно змінити ситуацію. Замість того, щоб реставрувати старе, краще вирубати гектар і забабахати там висотку. Але ще не все втрачено. Залишились Володимирська гірка, Міський парк, Маріїнський. Можна піти туди. Я люблю ходити по парках. У Лондоні Гайд-парк, а у Празі - Петршинський пагорб. Загалом, варто сходити. Я навіть повірю, що до літа навчаться викидати сміття в урни, що будуть ходити спеціальні люди і збирати фантики і недопалки в мішки так, щоб парк не здавався засраним. Може, навіть зроблять величезні штрафи для всяких мудаків, які думають, що найкраще місце для пляшки - це найближчі кущі. Я навіть повірю, що відремонтують сходи в парках. Я буду настільки наївною дурепою, що з піною з рота буду доводити, що Маріїнський палац нарешті дореставрують і, якщо буде на те воля, відкриють для простих смертних. Що? Зась? А раптом. Зрештою, пускають же туристів у Букінгемський палац. Або, ось, водять же туристів по всіляких Рейхстагах і парламентах. Чим ми гірші? Невже і в нас не можна? Але зате, коли я підходжу до оглядового майданчика у Маріїнському парку, що я бачу? Правильно. Це, чорт забирай, триклятий вертольотодром, який там взагалі ніяк контакти не замикає, який нам сто літ не потрібен, за який я навіть не знаю, що треба зробити Черновецькому і всім, хто затверджував його там присобачити. Все життя люди дивились на Бровари, як розвивається лівий берег, на Труханів острів, а зараз переднім планом мозолить очі ця гидота. Якщо я коли-небудь стану мером або Президентом або якщо буде війна, а я - сапер, то я до бісової мами знесу цей вертольотодром, бо пам’ятаю, як там красиво було без нього. Йолопи. Але як турист, я просто здивуюсь, що за бетонне дурепство стоїть посеред лісу.

А ще, як турист, я люблю різні фортеці. У Києві також є своя фортеця - Печерська. Але, мені здається, вона владі теж на біса здалася, все ніяк не можуть знайти черговий привід, щоб зрівняти її з землею, Мистецький арсенал - то тільки мала її частина. Є ж бо ще Косий капонір, Порохові погреби, Зелений театр. Візьміть, відреставруйте, зробіть там музей Києва або музей зброї, або щось іще. Туристи туди повалять, бо в Києві все одно більше дивитись нема на що. Ні, чорт забирай, треба знести і побудувати свічку, яка все одно ж буде стояти напівпуста, бо у нас не Москва, і всі більш-менш крупні контори уже знайшли собі офіси. Замість того, щоб зробити якийсь один Сіті, до речі, Рибальський острів для цього якнайкраще підходить, треба пхати бізнес-центри там-сям, не подумавши навіть, як там машини будуть їздити і паркуватись.

У Празі є, до речі, Старомістська площа, у Будапешті є Ланцюговий міст, де влаштовують народні ярмарки. Тобто ти туди ідеш, їси там трдло, п’єш ґлінтвейн, ще якусь народну суміш кукурудзи з перцем і радієш життю. У нас, на Контрактовій, теж намагаються щось таке робити, але все закінчується якимось пазиком з колгоспу Ленінський Шлях, який пропонує картоплю дешевше, ніж на базарі. Чому б не прибратись на Контрактовій, не відремонтувати асфальт, можна навіть викласти бруківкою все для колориту, понаставляти там палаток, а не кіосків, і хай навіть теж продають смажену ковбасу на рожні з пшеничною булкою, знову ж таки, ґлінтвейн, квас, сидр, якихось блазнів туди запускати щогодини на сцену. Невже це було б нецікаво приїжджим? Взимку влаштовувати там Різдвяні гуляння.

Ну і наостанок про транспорт, тому що мені, як туристу, було б корисно проїхатись куди-небудь на трамваї або метро. Ви бачили трамвай у буржуїв? А бачили напівживий трамвай, який хрипить своїми нутрощами, на наших дорогах? Це ж Рай і Пекло. У нас навіть немає єдиної карти транспорту. Я мізки зламаю, поки зрозумію, що в метро - це жетончики, в автобусах - квиточки, а в маршрутках взагалі все дорожче і ніяких тобі квиточків і де виходити, теж: поки допетраєш - проїдеш. Де, чорти б вас ухопили, єдиний туристичний проїзний на всі види транспорту, як у нормальних країнах? Де тихі безшумні трамваї? Куди просрали всі гроші?

Так ось, про що це я. Про те, що насправді ніхто і не думав, як заманити туристів. Всі тільки й думали, як накрасти грошей. І підготовка до Євро, крім стадіонів і аеропортів, звелась до нуля. Для туристів ні холєри не зроблено, ну хай, таблички англійською з’явились де-не-де. Хоч гидотні, але краще вже такі, ніж ніяких. Ну от і, певне, все. З таким ставленням Україна і далі буде в повній дупі. Україна і далі буде приваблива тільки хіба доступними привабливими жінками і дешевою їжею. Хоча навіть і тут не можуть нормально легалізувати проституцію. І єдиний шанс хоч якось це змінити, це вигнати всіх до бісової мами, тому, дорогі товариші, ідіть на вибори і голосуйте за нових людей, які не брали участі у всьому цьому дерибані, бо все це настільки прогнило, що якийсь жах, і мені насправді дуже гірко. Скільки років, скільки грошей, а результату - нуль. І в Києві теж туди ж усіх треба вигнати. Є класні хлопці, які цікавляться Києвом, які за нього вболівають. От їх і треба просувати в мерію. Тому що далі буде тільки гірше.

Ще раз джерело: http://shurkala.livejournal.com/370011.html